Україна як ніколи близька до підписання асоціації з Європейським союзом, або, простіше кажучи, до того, щоби зробити крок у бік Європи. Навряд чи таке бажання керівництва держави викликане пробудженням державницького мислення, швидше за все, зважаючи на таку кардинальну зміну орієнтирів, це – політичні ігрища, у які українські керманичі всіх мастей загралися до неможливого. Але мотиви таких намірів не такі вже й важливі, головне — щоб цей шанс був зреалізований.

Звичайно, до європейських стандартів життя нам всім дуже далеко. Кожен, хто був у країнах єврозони — місті чи селі — чи не найперше відзначає чистоту на вулицях, узбіччях доріг, лісопосадках, берегах річок. Україна є європейським лідером за кількістю відходів на душу населення. Їх у Європі також вистачає, проте там значно чистіше, ніж у нас. Чому? Відповідь очевидна: у Європі на кілька порядків вища екологічна культура населення. Там нікому не спаде на думку зібрати непотріб у пакет і викинути його десь на околиці, або взагалі на берег потічка, що протікає за 10-20 метрів від помешкання. В українців зовсім інший „екологічний” принцип: головне, щоб сміття не було в квартирі чи на подвір’ї. А все, що за межами приватної території маленького українця — це не його проблема.

На жаль, ми, українці, помиляємось. Наше екологічне невігластво, варварське ставлення до навколишнього середовища, так гармонійно створеного Всевишнім, поставило нас перед екологічною катастрофою. Ми наближаємося до Заходу хіба що за складом вітчизняних відходів (одноразовий посуд, алюмінієві банки для напоїв, пластикова упаковка), і кількість їх має сталу тенденцію до щорічного збільшення. Нині куди не глянеш, наша колись прекрасна земля затроєна пластиковими пляшками, мішками з непотребом, надто густо видніються димові завіси, що їх продукують міські сміттєзвалища чи самовільні підпали всього, що здатне горіти. Проблемою стає пошук вільних земель для сміттєзвалищ поблизу великих міст. Кожен їх мешканець щороку додає один-півтора кубічних метри сміття, отже — мільйони кубічних метрів для Києва, Донецька та інших «мільйонників» України. Підраховано, що якщо зібрати все сміття України в одне місце, то площа такого сміттєзвалища сягатиме площі такої області, як Івано-Франківська.  Навіть у Карпатах, де інколи доводиться бувати у вихідні, сміття значно побільшало. І це, незважаючи на титанічні зусилля волонтерів та екологічних служб. Бо, знову ж таки, ніяк не навчимося залишати після себе територію такою, якою вона була до нас. Або й кращою!

Щорічно виробляються тонни сміття, яке можна багаторазово використовувати як коштовний ресурс. І на Заході намагаються так і робити. Приміром, «скляним чемпіоном» можна вважати Данію: тут 98% скляних пляшок знову стають пляшками. Україна значно відстає в плані сортування відходів і вторинної їх переробки. Настав час вживати екстрених заходів, інакше самі себе засиплемо сміттям, остаточно зачадіємо у їдкому поліетилено-пластиковому диму.

Щоб повернутись обличчям до довкілля, мусимо зрозуміти, що забруднена територія за нашим парканом — це проблема кожного з нас. Бо вона не лише екологічна, це проблема моральна, духовна. Ми — діти природи, а тому зобов’язані берегти довкілля. Бо так навчає Господь. Бо так корисно для всіх нас і кожного зокрема. Зрештою, чисте довкілля – завдання №1 у Європі, до якої так прагнемо.

Михайло Захарчук

Джерело: Нова Зоря