Екологічні прогнози
Якою буде нова екологічна мапа України?
Повномасштабна війна в Україні багато в чому змінила розуміння війни як такої. До цього доклалися і стрімкий розвиток нових технологій, і небачене раніше документування, коли чимало важливих моментів – від жахливих воєнних злочинів до прикладів неймовірного героїзму – фіксують на фото та відео й нерідко транслюють у реальному часі.
Безсумнівно: ця війна – перша, яку дійсно детально аналізують у всьому світі крізь призму її екологічних наслідків.
Для цього розробляють методики аналізу, створюють спеціальні урядові та міжурядові групи. Виникають і нові організації громадянського суспільства, створені винятково з метою дослідження екологічних наслідків війни в Україні, як, приміром, міжнародна група експертів UWEC (Ukraine War Environmental Consequences Work Group).
У ХХ столітті світові війни та інші масштабні військові конфлікти переважно не розглядали через призму екології, адже екологія як наука відносно молода. Попри те що свідомі природоохоронці працювали віддавна, на глобальному рівні їх не чули. Ситуацію змінили перші знімки Землі з Місця, отримані 1968 року, що на них планета дійсно виглядала невеличкою і крихкою. Після цього 22 квітня 1970-го вперше запровадили День Землі. Відтоді почали формувати міжнародне природоохоронне законодавство, договори про охорону природи, а також обмежувати її експлуатацію. З’явилися активні громадські рухи проти вирубки лісів, забруднення океану, використання пластику й пестицидів, китобійного промислу та багатьох інших способів руйнування життя на Землі. Остання декада ХХ століття стала періодом, коли світ найбільше говорив про озонову діру, початок глобальної зміни клімату, а також про Чорнобиль.
6 листопада 2021 року ООН запровадила Міжнародний день запобігання експлуатації довкілля під час війни та збройних конфліктів. Тож зараз ми живемо в добу першої великої війни, яку розглядають через екологічну призму. Цьому також сприяє тактика російської армії, в якій важко не розпізнати прагнення зробити територію України непридатною для життя.
Ми залежимо від природи
Навіть коли не замислюємося про це, кожен із нас критично залежить від дикої природи. Ми звикли думати, що живемо у зручних будинках, купуємо їжу в супермаркетах і загалом відокремлені від довкілля. Але насправді всі наші базові життєві потреби забезпечує саме природа.
Повітря, яким дихаємо, має придатний для нас склад завдяки фотосинтезу рослин. Близько 60 % усієї їжі людства – це рослини, запилені дикими комахами, та тварини, вирощені на рослинних кормах. Ще приблизно 30 % – це морепродукти, які не вирощують, а видобувають безпосередньо з природних екосистем океану. Сільське господарство переважно базується на ґрунтах, сформованих природними екосистемами. Значна частина енергоресурсів – від дров до викопного палива – також має екосистемне походження. Клімат на планеті формується завдяки випаровуванням із лісів і концентрації вуглецю в атмосфері.
Тобто наше існування безпосередньо залежить від функціонування дикої природи. І коли вона руйнується, території стають менш або взагалі непридатними для життя. Йдеться не лише про забруднення довкілля, а й про втрату самих екосистем, які забезпечують базові умови для існування.
Не випадково апокаліптичні сценарії в літературі й кіно майже завжди пов’язані саме з екологічними катастрофами – посухами, екстремальними погодними явищами, опустелюванням. Американський еволюційний біолог і фізіолог Джаред Даймонд стверджує, що за всю історію людства вимирання цивілізацій ставалися саме з екологічних причин.
У цьому контексті російська війна проти України має всі ознаки екологічної війни. У зонах активних бойових дій це фактично і є те, що можна назвати екоцидом, тобто не випадкові кроки, а цілеспрямована стратегія знищення довкілля. Ще з перших днів повномасштабного вторгнення російська армія завдавала ударів по нафтобазах, по складах агрохімії, будівельних матеріалів, по аміакосховищах та очисних спорудах міст. Більшість цих об’єктів не має прямого військового значення, але їх ураження призводить до масштабного й довготривалого забруднення довкілля та змушує людей покидати домівки.
Такі дії прямо суперечать нормам міжнародного гуманітарного права: Женевські конвенції забороняють ведення війни способами, що завдають довготривалої шкоди довкіллю. Ця заборона має логіку, подібну до заборони використання зброї масового ураження. Ядерна, хімічна чи біологічна – на неї накладені такі обмеження не через «страшний вигляд», а тому що вона не розрізняє військових і цивільних, а також має довготривалий ефект. Якщо основна дія звичайного боєприпасу переважно короткотермінова, то наслідки застосування ядерної, хімічної чи біологічної зброї залишають територію небезпечною на роки або десятиліття. Абсолютно так само працює і знищення довкілля.
Для прикладу, достатньо згадати так звані червоні зони у Франції та інших країнах Європи після Першої світової війни. Минуло понад сто років, але частина територій досі залишається небезпечною і обмеженою для відвідування через забруднення внаслідок бойових дій.
Війна росії проти України роками триває на тих самих територіях. Фронт відносно стабільний, але саме це означає, що ці землі зазнають постійного накопичувального руйнівного впливу – вибухів, пожеж, забруднення тощо.
Очевидно, що масштаби цього впливу вже перевищують усе, що Європа переживала у ХХ столітті. Наслідки прості та дуже жорсткі: частина територій України може стати непридатною для життя не лише через мінування, а й через екологічний стан.
Екоцид
Наслідки повномасштабної війни для довкілля України справді приголомшливі. Те, що відбувалося й відбувається в зоні бойових дій, переважно цілком заслуговує на визначення «екоцид».
Важливо, що термін «екоцид» уперше юридично закріпився саме в Україні, коли 2001 року прийняли чинну редакцію Кримінального кодексу, а в контексті війни, яку РФ розпочала на наших теренах, набув широкого міжнародного поширення. Відтоді це слово перестало бути метафорою, певним публіцистичним прийомом, який використовували екологічні активісти, і перетворилося на повноцінний юридичний термін, який означає масштабне знищення природного середовища та всього живого на певній території.
У період повномасштабної війни це поняття почали вживати особливо часто, зокрема говорячи про руйнування Каховської ГЕС, ураження хімічних підприємств, перетворення значних площ на фактично випалену землю.
Найяскравіший приклад екоциду – руйнування дамби Каховської ГЕС, яке сталося в розпал сезону розмноження різних видів тварин, птахів, риб та інших організмів: у більшості з них уже було потомство, але шансів на виживання воно ще не мало. Потік виніс усе живе з товщі водосховища в море, де воно загинуло в солоній воді. Організми, що мешкали на дні, загинули внаслідок його швидкого висихання. У нижній течії Дніпра, включно з дельтою, значна частина наземних і водних організмів була змита й винесена в море. Існує обґрунтований ризик, що окремі види, історично відомі лише з цієї території, могли бути повністю втрачені. Крім того, північно-західна частина Чорного моря – одна з найпродуктивніших зон, де зосереджується морське життя під час розмноження, – на тривалий час була заповнена забрудненою прісною водою. Це також призвело до масової загибелі організмів уже в морських екосистемах.
Водночас важливо не знецінювати термін «екоцид». Не кожен інцидент можна так називати. Екоцид – це системне, масштабне знищення всього живого на певній території. Тут важливо розуміти, як це оцінювати.
Державні органи в Україні регулярно озвучують оцінки екологічних збитків, завданих Росією, і ці цифри постійно зростають. За останніми даними, поданими на початку 2026 року, йдеться вже про близько 6,4 трильйона доларів, з яких значна частина — це шкода природно-заповідному фонду. Для людини, яка не занурювалася в тему, це виглядає як колосальна сума. Однак насправді це лише верхівка айсберга.
Проблема в тому, що українське законодавство дозволяє оцінювати екологічні збитки виключно на основі актів екологічних інспекторів. Тобто оцінювання можливе лише там, де інспектор може фізично прибути на місце, провести вимірювання, зафіксувати шкоду і скласти відповідний протокол станом на момент перевірки.
Очевидно, що на територіях активних бойових дій зробити це неможливо. До того ж значна частина уражених територій перебувала або все ще перебуває під окупацією. Крім того, забруднення повітря та річкової води, що постійно рухаються, або ґрунтів, де після опадів змінюється концентрація речовин, — це змінні показники. Усе це розмиває можливість точного обліку. Навіть там, де інспектори можуть працювати, вони фіксують лише невелику частину реальних втрат. Справжній їх обсяг навіть складно уявити. І справа не лише в масштабі, а й у тому, що жодна система оцінки збитків просто не розрахована на такі катастрофічні впливи.
Життя після
Отже, якою буде Україна в екологічному сенсі після завершення війни? Це складне й неоднозначне питання. Значна частина територій (особливо ті, що перебували в окупації або в зоні активних бойових дій) на тривалий час залишаться замінованими. За міжнародними оцінками, навіть якби війна завершилася сьогодні, повне розмінування України може зайняти кілька століть – іноді називають цифру понад 700 років. Тобто Україну після повного розмінування теперішні покоління просто не застануть.
Очевидно, що процес розмінування відбуватиметься із жорсткою пріоритизацією. Уже зараз ідеться про необхідність системного планування: у першу чергу розміновуватимуть населені пункти, дороги, сільськогосподарські землі – тобто території, які мають безпосередню цінність для відновлення життя й економіки. Натомість велика ймовірність, що природні території та сильно пошкоджені господарські зони опиняться в кінці цього списку. Ба більше: з часом вибухонебезпечні предмети не лежатимуть на поверхні – вони опинятимуться глибоко в ґрунті, під рослинністю, коренями дерев, тому через десятиліття або століття їх пошук стане ще складнішим.
Із цього випливає дуже важливий висновок: частина територій України на довгий час, а можливо, і назавжди залишаться зонами, непридатними для безпечного використання людиною. І їх займатиме природа.
Вона не чекатиме наших рішень – вона вже відновлюється там, звідки пішла людина. Однак це відновлення теж не є однозначно добрим у класичному розумінні. У деяких випадках, як, наприклад, на місці колишнього Каховського водосховища, справді відновлюються природні екосистеми, зокрема заплавні ліси, які існували тут до створення цього об’єкта. Натомість у зонах бойових дій часто бачимо зовсім інший процес: території заростають інвазійними, чужорідними видами: айлантом, робінією (акацією), маслинкою, золотарником, злинкою канадською. Це не є повноцінне відновлення дикої природи, а радше спонтанна, некерована трансформація екосистем.
Водночас це найбільший у Європі процес спонтанного відновлення територій, і він створює непросту ситуацію. З одного боку, держава і люди захочуть повернути ці простори для свого використання, адже мільйони втратили домівки і прагнутимуть повернутися. З іншого, значна частина цих територій буде або небезпечною через замінування, або непридатною для життя через екологічний стан. І в багатьох випадках держава буде змушена визнати, що розміновувати їх не варто.
Ми вже маємо подібний приклад – Чорнобильську зону відчуження. Фактично там мешкають на свій ризик самосели, але загалом територія визнана непридатною для життя. При цьому для дикої природи відсутність людини виявилася ключовим чинником відновлення. До речі, 2016 року територія зони відчуження отримала статус біосферного заповідника. Цілком імовірно, що частина постраждалих від війни земель отримає подібний статус: спершу зони відчуження, а потім природоохоронний.
Тут виникає дуже непростий конфлікт. З одного боку – екологічні дивіденди: великі площі, зайняті рослинністю, позитивно впливають на клімат, водний баланс, якість повітря. Наприклад, масштаби відновлення рослинності на місці Каховського водосховища вже сьогодні є безпрецедентними для Європи. Це вигідно для людей у цілому й номінально може закрити чимало загальноєвропейських цілей у сфері охорони природи і протидії змінам клімату. З іншого боку, після війни інтереси України у відновленні господарського стану її земель суперечитимуть європейським цілям охорони природи, для досягнення яких було би найзручніше лишити для природного відновлення максимум територій. Де ж пройде межа між економічними й екологічними цілями – покаже час.
Дуже важливо не романтизувати цю ситуацію: це не історія про те, що «природа краща за людей». А про те, що внаслідок війни частина територій може виявитися непридатною для життя, і на них – вимушено – відновлюватиметься природа.
Нова мапа
Саме тут настає момент, коли маємо уявити нову екологічну мапу України, яка формується не стратегічним баченням, геніальним плануванням чи запозиченим досвідом інших країн, а виникає внаслідок екологічних обмежень, спричинених війною. І ця мапа буде принципово іншою. Йдеться не про державні кордони, а про те, де буде можливим життя та господарювання, а також яким воно буде.
Очевидно, що Донецька та Луганська області вже не повернуться до ролі індустріальних центрів, бо більшість підприємств зруйновані, шахти затоплені, інфраструктура знищена. Південь України також зміниться радикально. Без зрошення, яке забезпечувалося, зокрема, Каховською ГЕС, класичне інтенсивне рослинництво тут буде неможливим або економічно невиправданим. Але це не означає, що ці території втратять економічний потенціал.
Навпаки, там можуть розвиватися інші моделі господарювання, наприклад, тваринництво на природних пасовищах, вирощування посухостійких культур. У теперішньому кліматі це може виявитися навіть вигіднішим, ніж нинішня, вже застаріла модель, коли Україна експортує дешеве зерно, натомість імпортуючи дорогу продукцію тваринництва.
Водночас великі площі, які раніше використовували в сільському господарстві, на довгий час або назавжди можуть перейти у стан спонтанного природного відновлення. Є ймовірність, що з іншими ділянками будуть поводитися по-новому: встановлюватимуть великі сонячні чи вітрові електростанції, реалізовуватимуть біоенергетичні проєкти, вдаватимуться до інших форм низькоінтенсивного або відновлюваного використання територій.
Тобто ця нова мапа – це мапа геть іншої економіки та іншого способу взаємодії із землею.
Аж тут виникає ще одна важлива річ: якщо Україна хоче бути повноцінним гравцем у Європі та світі, отримувати міжнародну підтримку та позиціонувати себе як рівного партнера, вона повинна переосмислити ці зміни геополітично. Так, вони трагічні, але це також нова об’єктивна реальність, яку ми не можемо скасувати. І частину цих змін можна обернути на свою користь.
Фактично Україна вже сьогодні зробила те, що інші держави лише декларують у своїх стратегіях: радикально скоротила промислові викиди, значно збільшила площі територій, де відновлюється природна рослинність, отримала сотні кілометрів звільненого від водосховищ русла річок (навіть Дніпра!), де відновлюються природні процеси (включно з міграціями риб), на мільйонах гектарів уже не застосовують пестициди.
Жодна інша країна Європи наразі не може продемонструвати таких масштабів змін. Проте саме такі цілі закладені в європейських політиках, приміром у Стратегії ЄС щодо біорізноманіття до 2030 року. Однак ніхто не хоче масштабно жертвувати економікою для їх досягнення.
Україна отримала ці зміни вимушено, через війну, і це створює унікальну, хоч і дуже складну ситуацію. Ми можемо залишитися жертвою цих змін. А можемо переосмислити їх і використати як основу для нової ролі України в Європі. Понад те, з цього випливає простий, хоч і незручний для Європи висновок: вона багато в чому нам зобов’язана. Ми робимо на своїй території те, що інші не можуть зробити в себе через страх економічних втрат. Парадоксально: через війну в Україні якість довкілля в Європі частково покращується.
Тож зараз Україна має шанс сформувати нову модель екологічного й економічного розвитку. Модель, яка не базується на залежності від зрошення, великих водосховищ, індустріальної гігантоманії, успадкованої з радянського минулого. Модель, яка враховує обмеження довкілля та працює разом із природними процесами, а не проти них. Якщо ми зможемо достатньо мудро скористатися цією ситуацією — як би складно й болісно вона не виникла – і вибудувати нову карту України відповідно до екологічних реалій, це може стати основою для довгостроково безпечного і сталого майбутнього.
Автор: Олексій Василюк
природоохоронець, очільник ГО «Українська природоохоронна група»