Щорічно в Україні відбуваються сезонні спалення «дідухів». Промисловими підприємствами, домогосподарствами і транспортом викидається в повітря близько 4 млн тонн забруднюючих речовин, крім того, двоокису вуглецю – 121 млн тонн. Кількість авто в містах збільшується – кисню стає менше. Міжнародна спільнота розвивається в напрямку кліматичних обмежень і стимулів. Що це означає для України і чи готові ми ставати дійсно зеленою країною?

СО2-політика набирає нових обертів в багатьох країнах, як розвинених, так і країнах, які розвиваються, пише eco town.

28 січня 2019 року група голландських вчених економістів з університету Erasmus University of Rotterdam публічно звернулась до уряду країни та громадян щодо необхідності запровадження податку на викиди СО2 в розмірі 50 євро на тонну. Головна ідея – єдиний для всіх (підприємств, громадян, уряду) податок на викиди СО2. Мета – максимальне сприяння поступу технологій мінімізації забруднення навколишнього середовища.

8 липня 2020 року Європейський Союз прийняв стратегію щодо інтеграції енергетичних систем та водню. 17 вересня ж відбулась презентація плану кліматичного таргетування ЄС до 2030 року.

Китай має на меті зменшити викиди СО2 на одиницю ВВП від рівня 2005 на 60-65% до 2035 року, до того ж року збільшити частку нетрадиційного палива до 20%, а також збільшити запаси лісів до 4,5 млрд м3.

Що такі ініціативи могли б означати для України? Здавалося б, відповідь очевидна – ну інвестують розвинені країни в боротьбу зі зміною клімату, ну приймають вони свої цілі до якогось там 30-40-го року, ну і нехай собі. Однак не все так просто, як може здаватись, на перший погляд.

Окрім внутрішніх змін правил гри, Європейський Союз передбачає цікаві новації. Наприклад, те що може мати вплив на українську економіку – оподаткування «СО2-вмісту» імпортованої в ЄС продукції та сервісів. План ЄС під назвою Green Deal (Зелений Договір) передбачає не тільки зміни в ЄС, але й створення навколо ЄС більш чистого простору країн-сусідів. ЄС намагається допомогти сусіднім країнам через власну політику. Чи зможе Україна скористатись вчасно такими міжнародними трендами і підняти планку конкурентоспроможності власних товарів і сервісів – питання на 25 млрд дол. США українського експорту до країн ЄС. У 2019 році Україна експортувала товарів на 20,8 млрд дол. США (41,5% експорту товарів), а послуг на 4,3 млрд дол. США (28,1% від експорту послуг) до країн ЄС.

Окрім зовнішніх факторів у формі зміни політики та регулювання бізнесу на експортних ринках, внутрішні кліматичні виклики України залишаються невирішеними. Медійна актуальність теми «повітря» в Україні давно набула сезонного характеру виключно через звичку людей спалювати сміття восени та навесні, плюс сезонні польові пожежі в сільському господарстві (Рисунок 1). А кліматичний ефект української промисловості та транспорту став менш згадуваним в просторі медіа та соцмереж – великий бізнес не має бажання платити додаткові гроші у формі податків та тарифів, а громадяни не бачать необхідності сплачувати додаткові податки на авто та пальне, мотивуючи це недовірою до держави, як ефективного управлінця. Тому питання того, хто ж буде фінансувати енергетичний перехід в рамках державної політики щодо навколишнього середовища, як і багато інших, залишається «недоопрацьованим».

Менше з тим, так чи інакше, але український бізнес відчує вплив змін політик багатьох країн в питаннях клімату, захисту довкілля, забезпечення доступності води, повітря, а також і продовольства. Тому для України є два основних варіанти. Перший – слідувати міжнародному тренду і сприяти поступу української економіки через активне забезпечення виконання прийнятих законів щодо навколишнього середовища та виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань. Другий – залишатись аутсайдером в міжнародній політиці по захисту довкілля, якості життя громадян, з кожним циклом бюджетного дефіциту звертаючись до міжнародних донорів за фінансовою підтримкою для вирішення «штучно створених» проблем.

Будемо оптимістичними, приймаючи перший сценарій, як вірогідний вектор поступу української політики. Серед широковідомих підходів державі доступні різні механізми. Податки на викиди СО2 – найбільш ефективний інструмент зменшення викидів СО2 від викопних видів палива і дозволяє встановити єдиний, зрозумілий для всіх механізм. Інший механізм – СО2-ціноутворення (організована торгівля «дозволами» на викиди). Окрім згаданих, існує підхід встановлення спеціального акцизу для товарів і послуг, рівень викидів на одиницю товару або послуги при виробництві яких перевищує певну норму. Плюс, держава має можливість змінити регулювання в бік встановлення вищих стандартів щодо викидів забруднюючих речовин в атмосферу для їх зменшення та оптимізації.

Ідея різних форм оподаткування негативних екстерналіїв економічного поступу належить англійському економісту Артурові Пігу. До прикладу пігувіанських податків належить оподаткування СО2, продуктів з високим вмістом жиру, податки на розкіш, оподаткування табаку та алкоголю, напоїв з високим вмістом цукру, або м’ясних продуктів. Застосування таких податків, особливо в країнах другого і третього світу, має певні політичні обмеження. Саме такі обмеження і є головним стримуючим фактором для прийняття відповідних змін, а головне – їх виконання. В Україні вже діють певні види пігувіанських податків. Наприклад, акциз на тютюнові вироби, алкоголь, пальне.

Запровадження більш широкого інструментарію оподаткування негативних екстерналіїв є комплексним завданням.

По-перше, для мотивації бізнесу перейти на більш екологічні технології виробництва необхідно протидіяти можливості лобіювання особливих підходів, або режимів для «обраних». Окрім того, необхідно це робити виважено і поступово на основі даних, аналізу та SMART-таргетування для забезпечення реальності в досягненні цілей політики. В розробці СО2 оподаткування держава через різні фіскальні механізми підтримки може робити акцент на збереженні податкової бази, або прибутків підприємств. Такий підхід є значно ефективнішим відносно моделі, за якою бізнес не матиме можливості опосередкованої компенсації виплат СО2 податків.

По-друге, наприклад, для мотивації домогосподарств у використанні більш екологічних видів транспорту необхідне виважене і поступове запровадження різного роду податків, спрямованих на оптимізацію викидів. В оподаткуванні домогосподарств необхідною є диференціація різних видів податків відносно рівня благополуччя окремих їх груп. Раціональним може бути запровадження адресної фінансової допомоги для домогосподарств з низьким рівнем добробуту для підтримки їх переходу на використання екологічних технологій обігріву житла, цифрових систем обліку й оптимізації. Такі програми можуть фінансуватись через надходження від інших податків, платежів та зборів в рамках єдиної політики щодо довкілля. Окрім того, уряд може використовувати навчальний маркетинг – важливий елемент формування податкової культури державою серед громадян. Домогосподарства повинні чітко розуміти чому і для чого вони сплачують податки, а на противагу – яка для громадян ціна відсутності такого оподаткування.

Створення сучасного механізму оподаткування СО2 не є абсолютно ідеальним рішенням, однак суттєво нічого кращого в досягненні екологічності бізнесу та домогосподарств не придумано. Більше того, розвиток такої політики має і ризики, адже слабкі інститути держави обмежені в можливостях екологічного контролю, забезпеченні прозорості використання коштів від таких надходжень та й інших ризиків корупційного характеру. Чи готова Україна сама бути піонером змін, або реципієнтом вимог екологічних політик інших країн? Чи готові ми платити за поліпшення повітря в нашому місті, чи селі? Швидше ні, як так. А держава, через обмеженість ресурсів, не має змоги контролювати елементарні порушення, такі як: спалення сміття домогосподарствами і підприємствами сільського господарства, або незаконні викиди забруднюючих речовин.

Олександр Донченко, аналітик Української асоціації відновлюваної енергетики