Меню

Календар 2019

Login Form

Увійти

Лічильник

За підтримки

Реновабіс

Побудова нової культури: центральні теми сучасного екологічного вчення Церкви

Документ Єпископської Комісії «Справедливість і мир» Канадської Конференції Католицьких Єпископів

Останніми десятиріччями послання Папи нагадують католикам всього світу про потребу посиленої уваги до навколишнього середовища. Папа Іван Павло II у своєму посланні з нагоди Всесвітнього дня Миру підкреслив зростаюче занепокоєння тим, що «загроза для миру у світі не полягає лиш у гонці озброєнь, регіональних конфліктах і постійних проявах несправедливості між народами та націями, але також у дефіциті належної уваги до природи, спустошенні природних ресурсів і в прогресуючому погіршенні «якості життя»… Стоячи перед фактом руйнування природного довкілля, яке має далекосяжні наслідки, люди повсюди приходять до висновку, що ми не можемо надалі використовувати блага землі так, як це робили в минулому».[1] Двадцять років по тому, Папа Венедикт XVI з цієї ж самої нагоди звернув увагу на загрозливу ситуацію, що «виникла із байдужого або ж навіть неправильного використання земних багатств, якими Бог наділив нас»[2], і знову наголосив на заклику, висловленому у його посланні 2008 року, до відновлення та посилення «союзу між людством та навколишнім середовищем, який б віддзеркалював творчу любов Бога, з Якого ми всі вийшли і до Якого спрямовані».[3]

На сьогоднішній день багато католиків справедливо стурбовані станом природного середовища. На допомогу їм Єпископська Комісія «Справедливість і мир» представляє цей скромний нарис з восьми основних тем сучасного навчання Церкви стосовно навколишнього середовища. Кожна тема супроводжується коротким описом, а також прикладами цитат з нещодавніх папських документів. Вони відображають католицький підхід до питань економіки, соціальної справедливості та навколишнього середовища, як тісно взаємопов’язаних елементів. Розуміння їхнього взаємозв’язку випливає з нашого бачення Божого плану створіння і спасіння, християнської антропології та тієї ролі, яка Богом відведена людству у порядку світобудови. Надіємось, що ці теми послужать поштовхом до подальших дискусій, роздумів та прийняття рішень стосовно реальних екологічних проблем, з якими ми стикаємось тепер.

1. Люди створені на образ Божий

Люди є частиною світу природи, в той же час вони не є обмежені нею. Важливо звернути увагу на два ключових елементи цього положення: 1) люди є створінням, тобто не є Богом. З цього випливає, що ми не маємо повноти Божої влади над створінням, а повинні признати, що створіння дане нам як дар від нашого Творця;

2) люди, єдині з-поміж усього створіння, створені на образ Божий, тому наділенні безцінною гідністю.

Першим кроком на шляху до правильного ставлення до навколишнього світу є визнання людством свого статусу як створіння. Людина не є Богом, а лише Його образом. З цієї причини, людство має бути більш уважним до присутності Бога у навколишньому світі. У всьому створінні, а особливо в людях проявляється Божа присутність, або Богоявлення.[4]

Людина, будучи образом Божим, є особливо близька до Нього. Виходячи з цього положення, розвиток не повинен полягати лише у використанні, домінуванні та необмеженому володінні створінням та продуктами людської індустрії, а радше у підпорядковувати наше володіння, домінування та користування людській богоподібності та покликанню до безсмертя.[5]

Існує певна взаємозалежність: турбуючись про створіння, ми усвідомлюємо, що Бог, через створіння, дбає про нас. З іншої сторони, правильне розуміння взаємозв’язку між людиною та природою дозволить уникнути абсолютизації природи чи надання їй більшої ваги, ніж людській особі. Вчительський уряд Церкви висловлює стурбованість екоцентричним та біоцентричним ставленням до природи, саме тому, що такі підходи не враховують різниці в сутності і цінності між людською істотою та іншими живими створіннями. Пропагуючи концепцію рівноцінної «гідності» усіх живих створінь, такі підходи ведуть до заперечення виняткової та вищої ролі людини. Вони також відкривають дорогу новому пантеїзму та поганству, які у свою чергу бачать природу єдиним джерелом спасіння, яке також розуміється лише у натуралістичному значенні.

Зі своєї сторони, Церква дбає про збалансований підхід до проблеми, з повагою до «граматики», яку Господь прописав своєму створінню, наділяючи людину роллю управителя та адміністратора створіння. Цим статусом людина не повинна зловживати, рівно ж, як і відмовлятись від нього. В той же час, протилежна позиція, яка абсолютизує технології та людські можливості, веде не лише до серйозних загроз для природи, але й самої людської гідності.[6]

2. Створіння має внутрішній порядок

Сотворений Всесвіт є плодом Божої любові, Який сотворив людей на свій образ, щоб вони могли розпізнати розумний порядок Його створінь. Через їх виняткову позицію у створінні, люди повинні визнати свою відповідальність, щоб бути управителями цього створіння і забезпечувати відповідний баланс екосистеми, від якої вони залежать.

Божий закон у природі, який людина є здатною пізнати завдяки своєму розуму, закликає до поваги плану Творця, плану який задуманий на користь людству. Цей закон встановлює певний внутрішній порядок, який відкриває для себе людина і якого вона мусить дотримуватись. Будь-яка діяльність, що суперечить цьому порядку, неминуче шкодить самій же людині.[7]

Чи не тому, те, що ми називаємо «природою», у загальному значенні, має у своєму началі «план любові та правди»?[8]

Якщо розглядати природу, яка включає також людство, лише як результат випадку або ж під кутом зору еволюційного детермінізму, немає місця для відчуття відповідальності. Віруюча людина бачить у природі прекрасний результат Божої творчості, який ми можемо використовувати відповідально, для задоволення наших оправданих потреб, як матеріал чи іншим чином, але завжди у відповідності до внутрішнього балансу створіння.[9]

3. «Екологія людини» і її взаємозв’язок із екологією навколишнього середовища

Якщо екологія передбачає систему взаємозв’язків та взаємодій, то можна сміло сказати, що забезпечення екології нашого природного середовища є можливим лише за умови дотримання справжньої «екології людини», маючи на увазі поширення людських взаємостосунків та взаємодій, що поважають гідність особи, спільне благо і природу. Це базується на винятковому місці людства у створінні. Центральним елементом такої екології людини є право на життя для кожної людської істоти, від зачаття до природної смерті.

Церква несе відповідальність за створіння і вона має заявити цю позицію у громадському житті. Діючи таким чином, вона повинна захищати не лише землю, воду і повітря як дари створіння, що належать усім. Перш за все, вона повинна захищати людство від самознищення. Є потреба у так званій екології людини, у правильному розумінні цього вислову. Руйнування природи є тісно пов’язаним з культурою, що обмежує людське існування: коли суспільство дотримується «екології людини», то це позитивно впливає на екологію навколишнього середовища. Як людські чесноти є взаємопов’язані, а послаблення однієї ставить під загрозу всі інші, так і екологічна система базується на повазі до плану, що включає два аспекти – здоров’я суспільства та його добре відношення до природи.[10]

Людство буде здатним поважати інші створіння, лише якщо збереже у серці правильне розуміння життя. В іншому випадку, людина буде нехтувати своїм життям та навколишнім середовищем, створінням та природою, у якій живе. З цієї причини, насамперед необхідно дотримуватись «екології людини». Можна сказати, що без чіткої позиції захисту людського життя від зачаття до природної смерті, без захисту сімейних цінностей, базованих на шлюбі між чоловіком та жінкою, без реальної підтримки тих відкинених і маргілізованих груп суспільства, без уваги до тих, хто втратив все у природних катастрофах, ми ніколи не зможемо говорити про справжній захист навколишнього середовища.[11]

4. Відповідальне управління

Природа знаходить своє довершення у людині, яка має бути вдячною за це і піклуватися про природу. Це піклування у Біблії описане словом «підпорядкування» (Буття 1, 28), і означає не домінування, а радше «відповідальне управління». Як управителі, люди розуміють, що природа не належить їм, а є їм довіреним даром, що вимагає відповідальної поведінки. Людство розпізнає свою роль, надану їм Богом, проявляючи розсудливість та етичні судження.

Сотворений світ є розумно впорядкований згідно із Божим планом і довірений нашій відповідальність; хоч ми і здатні аналізувати і змінювати його, ми не можемо вважати себе абсолютними володарями створіння. Ми покликані проявляти відповідальне управління створінням, щоб захищати його, насолоджуватись його плодами, розвивати його та знаходити необхідні ресурси, щоб усіх забезпечити гідним життям. За допомогою природи, тяжкої праці і творчості, людство здатне виповнити свій важливий обов’язок – передати землю наступним поколінням, щоб і вони, в свою чергу, могли заселити її і продовжувати розвивати.[12]

Люди оправдано здійснюють відповідальне управління природою, щоб захистити її, щоб насолоджуватись її дарами та надати їй нового розвитку, за допомогою передових технологій і забезпечити житлом та їжею населення Землі.[13]

Якщо ми уважно розглянемо соціальну та екологічну кризу, з якою стикнулося людство, то мусимо визнати, що ми продовжуємо зловживати дорученням, яке Бог нам дав: бути управителями – означає співдіяти з Богом у догляді за створінням у святості й мудрості.[14]

5. Турбота про навколишнє середовище є моральним питанням

Через те місце, яке людина займає в природі, опіка навколишнім середовищем ніколи не може зводитись лише до питань економіки чи технології, адже, перш за все це моральне питання. Жодна спроба вирішити проблеми навколишнього середовища, основана лише на утилітарних факторах, не приведе до справжнього вирішення проблем. Оскільки, як економічна діяльність, так і використання технологій є людською діяльністю, то вони завжди містять моральну складову. Руйнація навколишнього середовища спричинена короткотерміновими економічними вигодами, які не враховують екологічних вимог і керуються егоїстичними прагненнями задоволення або прибутку, і тому, безперечно, вона спричинена дефіцитом Євангельських цінностей.

Обмеження, які від початку встановив сам Бог і які є символічно виражені у забороні «їсти плоди з дерева» (пор. Буття 2, 16-17), досить чітко демонструють, що у світі природи ми залежні не лише від природних законів, але й від моральних, які не можуть бути безкарно порушені.[15]

Зрозуміло, що правильне рішення полягає не лише у кращому управлінні чи більш раціональному використанні земних ресурсів, незважаючи на важливість цих аспектів. Швидше, нам слід дивитись у корінь проблеми і стикнутись із глибокою моральною кризою, в якій руйнація навколишнього середовища є лише одним з аспектів, які нас турбують.[16]

Технологія є надзвичайно привабливою, бо вона здатна вивести людство за межі фізичних обмежень і розширити наші горизонти. Проте, людська свобода є справжньою лише тоді, коли вона відповідає на захоплення технологіями моральною відповідальністю. Звідси наростаюча потреба етичного відповідального використання технологій.[17]

Економічна діяльність повинна враховувати той факт, що «кожне економічне рішення має моральний наслідок», і тому повинна демонструвати зростаючу повагу до навколишнього середовища. Користаючи з природних багатств, ми повинні дбати про їх захист і брати до уваги спричинені витрати – екологічні та соціальні, як невід’ємну складову усіх наявних витрат.[18]

6. Солідарність

Так як створіння було довірено людству в цілому, а не якійсь одній особі, групі чи нації, то, як його ресурси, так і відповідальність за нього, повинні бути розподілені між всіма. Це передбачає солідарність між індивідуумами, народами та націями, а також «солідарність між поколіннями», що означає збереження навколишнього середовища для наступних поколінь. Ключової важливості набуває також солідарність з бідними, чий доступ до ресурсів часто є обмеженим. Так як забруднення навколишнього середовища часто пов’язане з бідністю, то солідарність вимагає звернути увагу на структурні форми бідності. Вона також вимагає, щоб ті, хто використовує та експлуатує ресурси сплатили справедливу ціну за їх використання, яка б враховувала вплив змін у навколишньому середовищі на майбутні покоління. Підсумовуючи, солідарність, у відношенні природного середовища, базується на вимогах справедливості і спільного блага, і повинна розглядатись не лише стосовно тих, хто живе зараз, але стосується також ще ненароджених.

Для того, щоб у майбутньому планета була придатною для життя і щоб кожен міг знайти місце у цьому світі, я заохочую владу та усіх людей доброї волі звернути увагу на свої щоденні звички та рішення, щоб вони не були керовані необмеженим і непоміркованим пошуком матеріальних благ без уваги до середовища, в якому ми живемо, і яке має бути здатним відповідати базовим потребам теперішнього та майбутнього поколінь. Це прагнення складає основний вимір солідарності між поколіннями.[19]

Неможливо знайти правильний екологічний баланс, залишаючи поза увагою структурні форми бідності, що мають місце по всьому світу.[20]

Економічні та соціальні витрати використання спільних природних ресурсів повинні бути прозоро відображені і оплачені тими, хто з цих ресурсів користає, а не іншими народами чи майбутніми поколіннями. Захист навколишнього середовища та охорона ресурсів та клімату зобов’язує лідерів всіх народів діяти спільно, у відповідності до законів та вимог солідарності з найслабшими регіонами світу.[21]

Нагально потрібним є сильне відчуття солідарності між поколіннями.[22]

7. Створіння та духовність

Дивна краса створіння повинна вести нас до визнання майстерності нашого Творця та воздати Йому хвалу. Сотворений світ є не просто місцем для проживання, чи матеріалом до використання. Він містить в собі естетичну складову, що здатна звернути наші уми до Бога.

У спогляданні слави Трійці у створінні, людина повинна задуматись, заспівати та відкрити для себе диво. У сучасному світі люди стали байдужими, «не через брак див, а через брак подивування» (Дж. Честертон). Для віруючої людини споглядати створіння означає також почути послання, почути парадоксальний і безмовний голос… Так природа стає Євангелією, що промовляє до нас від Бога.[23]

Через людину, представника всього створіння, все живе хвалить Господа. Наш життєвий дух, що також передбачає самоусвідомлення, свідомість та свободу (пор. Прип 20, 27) стає піснею та молитвою всього, що живе у всесвіті.[24]

8. Відповіді на сучасні проблеми навколишнього середовища

Церква не пропонує і не оцінює конкретні технічні рішення сучасних екологічних проблем. ЇЇ завдання – радше нагадувати людям про зв’язок між створінням, людством та Творцем. Однак все ж існують певні загальні принципи, без дотримання яких не можливо виправити проблеми. Ці принципи включають:

  • Нагальну потребу в діях. Необхідні заходи повинні бути втілені радше швидше, ніж пізніше
  • Розвиток правил. Необхідно напрацювати систему правил для захисту навколишнього середовища. Завдяки чітким правилам і законам уряд може захищати спільне благо від егоїстичних інтересів: чи то корпоративних, чи індивідуальних.
  • Міжнародну співпрацю. Нації не можуть вирішити екологічні проблеми по одинці. Взаємозалежність екосистем вимагає заходів, що виходять за рамки державних кордонів.
  • Фінансову відповідальність. Кошти на здійснення заходів повинні лягати першочергово на країни, які спричинилися до виникнення проблеми, а не на країни, що стали їх жертвами і які представляють найбідніше населення.
  • Зниження споживання. Розвинуті нації повинні скоротити споживання товарів та навчитись мудро використовувати обмежені ресурси планети.

Не вдаючись до заслуг конкретних технічних рішень, Церква в той же час залучена як «експерт з гуманності», щоб привернути увагу на зв'язок між Творцем, людством та створеним порядком.[25]

Технологічно розвинуті народи можуть і мусять знизити внутрішнє споживання енергії. Також необхідним є світовий перерозподіл енергетичних ресурсів, щоб країни, у яких є недостача в таких ресурсах, отримали доступ до них.[26]

Природні ресурси повинні використовуватись у такий спосіб, щоб безпосередні вигоди не мали негативного впливу на живі створіння та людство, як теперішнє, так і майбутнє, щоб захист прав власності не суперечив універсальному призначенню благ, щоб діяльність людини не шкодила плодючості землі і добробуту народів зараз та в майбутньому… Необхідними є цілеспрямовані державні заходи із відповідними міжнародними зобов’язаннями.[27]

Висновок

Дуже часто діяльність країн, урядів, промисловості та інших організацій не відповідає правильному ставленню людства до планети. Правда, в той же час, часто і ми, як індивідууми, не проявляємо належної поваги і турботи про навколишнє середовище своїми діями або бездіяльністю. Саме тому, у спільній заяві блаженного Івана Павла II та Вселенського Патріарха Варфоломія I зазначено, що «потрібен новий підхід і нова культура, які б базувались на центральному місці людської особи у створінні і надихались етичним ставленням до навколишнього середовища, що походить від нашого потрійного ставлення: до Бога, до себе та до створіння».[28] Кожен з нас є відповідальний за здійснення своєї частинки побудови цієї культури, яка повинна стати культурою «життя» у повному сенсі цього слова. Однак, так як цю нову культуру можна розвинути лише за умови визнання належного ставлення до Бога, до нас самих та до решти створіння, вищенаведені теми повинні послужити католикам для здійснення цього завдання культурної віднови. Бо це є нашим обов’язком: «заохочувати та підтримувати усі спроби захистити Боже створіння та передати наступним поколінням світ, в якому вони зможуть жити».[29] Хай Господь Бог наділить католиків та усіх людей доброї волі чеснотою надії, щоб ми не падали духом у наших намаганнях зберегти нашу планету.

28 січня 2013 року 

 


[1] Іван Павло ІІ, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 1990 року), 1.

[2] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010 року), 1.

[3] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2008 року), 7.

[4] Венедикт XVI, Послання до Єпископів Бразилії на Кампанію Братерства 2011 (16 лютого 2011 року).

[5] Іван Павло ІІ, Sollicitudo rei socialis (1987), 29.

[6] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010 року), 13.

[7] Іван Павло ІІ, Гомілія у Замостю, Польща (12 червня 1999 року), 3.

[8] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010 року), 6.

[9] Венедикт XVI, Caritas in Veritate (2009), 48.

[10] Венедикт XVI, Caritas in Veritate (2009), 51.

[11] Венедикт XVI, Послання до Єпископів Бразилії на Кампанію Братерства 2011 (16 лютого 2011 року).

[12] Венедикт XVI, Загальна аудієнція (26 серпня, 2009 року).

[13] Венедикт XVI, Caritas in Veritate (2009), 50.

[14] Іван Павло ІІ та Вселенський Патріарх Варфоломій І, Спільна заява Івана Павла ІІ та Вселенського Патріарха Варфоломія І (10 червня 2002 року).

[15] Іван Павло ІІ, Sollicitudo rei socialis (1987), 34.

[16] Іван Павло ІІ, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 1990 року), 5.

[17] Венедикт XVI, Caritas in Veritate (2009), 70.

[18] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010), 7.

[19] Іван Павло ІІ, Звертання до Папської Академії Наук (12 березня, 1999), 3.

[20] Іван Павло ІІ, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 1990 року), 11.

[21] Венедикт XVI, Загальна аудієнція (26 серпня, 2009 року).

[22] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010 року), 8.

[23] Іван Павло ІІ, Загальна аудієнція (26 січня 2002 року).

[24] Іван Павло ІІ, Загальна аудієнція (26 січня 2002 року).

[25] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010 року), 4.

[26] Венедикт XVI, Caritas in Veritate (2009) 49.

[27] Венедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Миру (1 січня 2010 року), 8, 10.

[28] Іван Павло ІІ та Вселенський Патріарх Варфоломій І, Спільна заява Івана Павла ІІ та Вселенського Патріарха Варфоломія І (10 червня 2002 року).

[29] Венедикт XVI та Вселенський Патріарх Варфоломій І, Спільна заява Венедикта XVI та Вселенського Патріарха Варфоломія І (30 листопада 2006 року).

Джерело: Канадійська Єпископська Конференція 

Прокоментуйте: