“Церква є відповідальною за створіння…”

Уривок з енцикліки Святішого Отця Венедикта XVI

„Любов у правді“, № 48-52

РОЗДІЛ IV

РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ, ДОВКІЛЛЯ

48. Питання розвитку в даний час є сильно пов’язане з обов'язками, що випливають із зв’язку людини з природним довкіллям. Бог дарував його всім. Ставлення до довкілля є частиною нашої відповідальності стосовно бідних верств населення, майбутніх поколінь і всього людства. Якщо трактувати природу і, насамперед, людину як плід випадку або еволюційного детермінізму, то таким чином зменшується свідомість відповідальності в нашому сумлінні. Натомість, віруючий вбачає у природі чудесний твір Бога Творця, яким людина сміє відповідально користуватися, щоб з пошануванням внутрішньої гармонії створіння, задовольнити свої оправдані матеріальні та духовні потреби. Якщо ж таке бачення зникає, то це веде в кінці кінців до того, що людина починає вважати природу недоторканим табу, або навпаки - предметом для експлуатації. Обидві ці позиції не відповідають християнському розумінню природи, яка є плодом Божого творіння.

Природа є вираженням плану любові і правди. Вона була перед нами і є дарована нам Богом як середовище для життя. Вона розповідає нам про Творця (пор. Рим 1, 20) і про його любов до людей. Вона є призначена для того, щоб в кінці часів бути «об’єднаною» (пор. Єф. 1, 9-10; Кол. 1, 19-20) у Христі. Вона є також своєрідним «покликанням» [Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 6]. Природа не є нам дана як “сукупність випадково розкиданого сміття”[Геракліт Ефеський, (535 - 475 до Хр.), Фрагмент 22B124, у: H. Diels – W. Kranz, Die Fragmente der Vorsokratiker, Weidmann, Berlin 1952], але як дар Творця, який визначив її внутрішні закони, щоб людина керуючись ними “порала [її] і доглядала” (Бут 2, 15).  Мусимо також підкреслити, що вважати природу важливішою від людської особи суперечить правдивому розвитку. Така настанова веде до неопоганських позицій або нового пантеїзму: спасіння людини не може походити з самої тільки природи, яка розуміється в чисто натуралістичному сенсі. З іншого боку, потрібно відхилити протилежну позицію, направлену на цілковиту технізацію природи, оскільки природне довкілля – це не просто матерія, якою ми можемо своєвільно розпоряджатися, але величний твір Бога Творця, що містить в собі певну “граматику”, яка вказує на цілі та критерії для мудрого, а не інструменталізованого та свавільного користуванням ним. Такі викривлені концепції приносять сьогодні багато шкоди для розвитку. Цілковите зведення природи до сукупності матеріальних речей стає джерелом насильства над довкіллям та мотивує до дій, які зневажають природу самої людини. Вона ж бо, складаючись не тільки з матерії, але й з духу, і будучи такою багатою на значення та трасцендентні цілі, які необхідно осягнути, має нормативний характер для культури. Людина інтерпретує і формує природне довкілля завдяки культурі, яка визначається відповідальною свободою, що зважає на заповіді морального закону. Відповідно, проекти спрямовані на забезпечення цілісного людського розвитку не можуть ігнорувати благо наступних поколінь, але зобов’язані характеризуватися солідарністю та справедливістю між поколіннями, враховуючи різноманітні сфери: екологічну, правову, економічну, політичну і культурну [Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", Компендіум соціального вчення Церкви, 451-487].

49. Питання, пов’язані з піклуванням про захист довкілля, змушують належним чином взяти до уваги енергетичну проблематику. Видобування невідновлювальних джерел енергії деякими державами, впливовими групами та підприємствами становить власне вагому перешкоду для розвитку бідних країн, які не мають ані економічних ресурсів для отримання доступу до існуючих невідновлювальних джерел енергії, ані можливостей, щоб фінансувати пошук за новими альтернативними джерелами. Заготівля природних ресурсів, які часто знаходяться саме в бідних країнах веде до їх експлуатації і конфліктів між народами та в межах самих країн. Дані конфлікти часто відбуваються на території цих країн, спричиняючи вражаючі наслідки смерті, руйнування і подальшої деградації. Міжнародне співтовариство має невідкладне завдання віднайти інституційні шляхи для того, щоб зупинити виснаження невідновлювальних ресурсів, залучаючи для цього також бідні країни, щоб спільно планувати майбутнє.

На цьому полі існує термінова моральна необхідність оновленої солідарності, особливо у стосунках між країнами, що знаходяться на дорозі розвитку і високоіндустріальними країнами [Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990]. Технологічно передові суспільства можуть і повинні зменшити своє споживання енергії, оскільки все далі розвивається виробництво переробної промисловості, а також тому, що між їх громадянами поширюється більша чуйність до проблем довкілля. Потрібно, крім того, додати, що сьогодні є можливим покращення енергоефективності та досягнення успіху в пошуку альтернативних джерел енергії. Все ж, потрібен глобальний перерозподіл енергетичних ресурсів, щоб уможливити доступ до них країн, які ними не володіють. Їхня доля не може бути передана в руки того, хто першим дістався (до ресурсів, - пер.) чи вирішена згідно з “логікою сильнішого”. Йдеться про важливі проблеми, які, щоб вирішувати їх належним чином, вимагають від всіх відповідального усвідомлення наслідків, що спіткають майбутні покоління, а особливо багатьох молодих людей із бідних країн, які "домагаються своєї участі в будуванні кращого світу" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 65].

50. Ця відповідальність має глобальний характер, оскільки стосується не тільки енергії, але всього створіння, яке не сміємо передати виснаженим майбутнім поколінням. Людині дозволено здійснювати відповідальне управління природою, для того, щоб її берегти, отримувати з неї вигоди, а також у нових формах та завдяки передовим технологіям культивувати, щоб вона могла гідно прийняти та прохарчувати проживаюче в ній населення. Для всіх є достатньо місця на нашій Землі: на ній вся людська сім’я має знайти необхідні ресурси, щоб з допомогою самої природи, яка є даром Бога для його дітей і завдяки своїй праці та винахідливості провадити гідне життя. Мусимо, однак, вказати на дуже серйозний обов’язок, передати землю наступним поколінням в такому стані, щоб і вони могли гідно на ній проживати і далі її обробляти. Це включає “зобов’язання спільно вирішувати, після відповідального обдумування, яку вибрати дорогу, ставлячи собі за мету зміцнити союз між людиною і довкіллям, який повинен бути відображенням творчої любові Бога, від якого ми походимо і до якого прямуємо”. [Пор. Венедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2008, 7].  Бажано, щоб міжнародне співтовариство і окремі уряди зуміли дієво запобігати при використанні довкілля нанесення йому шкоди. Так само є потрібно, щоб компетентні органи приклали всі належні зусилля для забезпечення прозорості економічних та суспільних витрат, що виникають при користуванні спільними природними ресурсами, а також, щоб ці витрати відшкодовувались саме користувачами, а не іншими народами чи майбутніми поколіннями: збереження довкілля, ресурсів і клімату вимагає, щоб усі відповідальні в міжнародному масштабі діяли колективно і виявили готовність до праці з добрими намірами, шануючи закон і з солідарністю до найслабших регіонів планети. [Пор. Венедикт XVI, Промова до учасників Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (18.04.2008): Insegnamenti IV, 1 (2008), 618-626]. Одним із найбільших завдань економіки є максимально ефективне споживання ресурсів, а не марнотратство, беручи до уваги, що поняття ефективності не є аксіологічно нейтральним.

51. Спосіб, у який людина трактує довкілля, впливає на те, як вона трактує саму себе, і навпаки. Це є викликом для сучасного суспільства – серйозно переглянути свій стиль життя, який в багатьох частинах світу схиляється до гедонізму і конзумізму, залишаючись байдужим до шкоди, яка з цього виникає. [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 13]. Необхідною є ефективна зміна способу думання, яка схилить нас до прийняття нових стилів життя, “у яких пошук за правдою, красою і добром, а також спільнота з іншими людьми, які прагнуть спільного розвитку, мають бути критеріями, що визначають рішення щодо споживання, ощадливості та інвестицій” [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 36]. Будь-яке порушення громадянської солідарності та дружби спричиняє екологічну шкоду, як зі свого боку, руйнування довкілля має негативний вплив на суспільні відносини. Природа, особливо в наші часи, є настільки інтегрoваною у динаміку соціальних та культурних процесів, що вже майже не являє собою незалежну величину. Прогресуюче опустелювання землі і виснаження деяких сільськогосподарських регіонів є також результатом збіднення населення, яке там мешкає, та його відсталості. Сприяючи економічному та культурному розвитку цього населення, оберігаємо рівночасно і природу. Крім того, скільки ж природних ресурсів знищили війни! Мир народів і між народами став би запорукою більш дієвого захисту довкілля. Захоплення ресурсів, особливо води, може викликати серйозні конфлікти посеред населення, якого це стосується. Мирна угода щодо використання ресурсів може забезпечити збереження природи і водночас добробут зацікавлених суспільств.

Церква є відповідальною за створіння і зобов’язана дану відповідальність засвідчити також перед громадськістю. Роблячи це, вона повинна не тільки захищати землю, воду і повітря як дари створіння, які належать всім, але, насамперед, вона покликана оберігати людину від самознищення. Необхідною є правдива екологія людини. Пошкодження природи є власне тісно пов’язанe з культурою, яка формує людське співжиття. Якщо в суспільстві поважають «екологію людини» [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 38; Венедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 8], то з цього користає також екологія довкілля. Подібно як тісно є між собою пов’язані людські чесноти – так, що ослаблення однієї загрожує іншим, - так і екологічна система базується на дотриманні плану, який стосується і здорового співжиття у суспільстві, і добрих відносин із природою.

Для того щоб вберегти природу не вистачає здійснювати спонукальні чи обмежуючі заходи, недостатнім є і відповідне навчання. Все це важливі допоміжні середники, однак вирішальною проблемою є цілісна моральна позиція суспільства. Якщо не поважається право на життя і на природну смерть, якщо зачаття, вагітність і народження відбуваються на штучний спосіб, якщо ембріони приносять в жертву для досліджень, – суспільна свідомість втрачає зрештою поняття екології людини, а разом із ним – поняття екології довкілля. Є протиріччям закликати нові покоління шанувати довкілля, тоді як виховання і законодавство не допомагають їм поважати самих себе. Книга природи є одна і нероздільна у тому, що стосується як довкілля, так і сфери життя, сексуальності, подружжя, сім’ї, суспільних стосунків, одним словом – цілісного людського розвитку. Наші обов’язки, які ми маємо щодо довкілля, сполучаються з обов’язками, які ми маємо стосовно людини як такої і всіх з ким творимо зв’язки. Не можна вимагати дотримання одних обов’язків, порушуючи інші. Це є серйозне протиріччя сучасної ментальності та практики, яке принижує людину, руйнує довкілля і шкодить суспільству.

52. Правду і любов, яка її відкриває, не можна продукувати, але лише прийняти. Їхнім остаточним джерелом не є і не може бути людина, але Бог, тобто Той, хто є Правдою і любов’ю. Ця засада є дуже важливою для суспільства і для розвитку, які не можуть бути тільки людськими витворами; так само покликання до розвитку людей і народів не основується лиш на людському рішенні, але воно є вписане в початковий план щодо нас і є для нас обов’язком, який має бути добровільно прийнятий. Те, що йде попереду нас і що є для нас визначальним – Любов і Правда – вказують нам, що є добре і в чому полягає наше щастя. Отже, вказують нам дорогу до справжнього розвитку.