Ще до недавнього часу дуже часто гово­ри­лося про те, що сучасні технологічні винаходи полегшать життя людини, всю роботу замість неї будуть виконувати ро­боти і машини. Нам залишиться більше часу на розвиток на­ших стосунків в рі­зних напрямках, як духовних, так і фізичних. Нікуди не треба буде поспішати.

Та реальність чомусь стала зовсім іншою, ніж планува­лось. Парадоксально, але тепер у нас чомусь ще менше часу ніж було досі. Вже непотрібно довго долати великі відстані пішки, бо є автомобіль; не треба писати листа і чекати відповіді на нього декілька тижнів, бо в нашому роз­порядженні мобільний телефон, інтернет. Це зручно і швидко, та хіба у нас побільшало часу? Хіба не повторюємо самі собі: «Я не встигаю, мені бракує часу!» Але чому це так? Чому шви­дкість прогресу не збільшує часу на «особисте життя»?

Згадаймо закон інерції, чим більша швид­кість, тим більший шлях зупинки, наші «великі швид­ко­сті» ставлять перед нами питання: «як «загальмувати», щоб чим менше спричинити шкоди?» Найлегше – це не зме­ншу­вати швидкості, яка, звісно, буде наростати. Як не дивно цим принципом багато хто користується…

Але таке рішення призводить до ще більшого браку часу і робить людину більш відчуженою, не лише до себе самої, рід­них, друзів, зна­йомих, але також і до Землі на якій вона живе. Землю по­чина­ють сприймати не, як середовище в якому жи­веш, розви­ває­шся і якому також потрібно давати можливість «жити і роз­ви­ватися», бо саме на ній всі етапи людського життя повторю­ють наступні покоління, які є людьми і заслуговують мати ті самі права, можливості і звичайно ж обов’язки.

Планета з швидкістю, яка є пропорційною до швидкості технологічного розви­тку, перетворюється на сировинний при­даток, з якої лише береться і не так часто повертається. Пара­доксально, але через швидкість розвитку і технологічного пос­тупу впе­ред, знову ж таки бракує часу осмислити всі наслідки байдужості до неї. Швид­кість заважає людині, навіть на де­який час зупини­тися, озирнутися навколо себе, полюбуватися кра­сою, чи навіть спитати самого себе: «Коли я в останнє ди­вився на небо?» Отож, куди веде людину сучасний темп прогресу?