«Всевишнього Бога, Творця й мету всякого сотворіння,
можна, напевно, пізнати світлом природного людського розуму
з Його діл, себто з речей, Ним сотворених»

А. Шептицький, Пастирське послання «До духовенства», 1935

РОЗВАЖАННЯ

Людина здавна ставить собі фундаментальні запитання: 1) хто ми? 2) звідки ми походимо? 3) що це за світ? 4) куди ми йдемо? тощо. Подібне знаходимо й на сторінках Святого Письма: «Хто є людина? І яка з неї може бути користь? У чому її користь і в чому її зло?» (Сир 18,7). Саме неправильне розуміння того, «хто така людина?» («хто я?»), призводить до жахливих  діянь як щодо себе самої, так і щодо природи. Цей період розвитку людства Церква називає «культурою смерті» (енцикліка «Євангеліє Життя», 21), «культурою відкидання» (енцикліка «Славен Будь», 16, 21, 22, 43), «культурою релятивізму» (СБ, 123), «антисолідаристською культурою» (ЄЖ 12) і, нарешті, «культурою секуляризму» (ЄЖ, 21). Церква підкреслює, що сучасності притаманний надмірний антропоцентризм, де людина бачиться як абсолютний «володар» всесвіту, а не відповідальний управитель (СБ, 116). Звідси – поглиблення антропологічної й духовної кризи планетарного масштабу з усіма її жахливими наслідками для нашого спільного дому – Землі.

Духовно-екологічна криза завжди поставала з відповідних культурно-філософських тенденцій (у суспільстві – від моделі Просвітництва з її ідеями підкорення природи людиною, а також від часів Ф. Бекона та Р. Декарта – ідеологів утилітарного антропоцентризму, й утвердилася в релігійних, економічних і культурних сферах суспільства (М. Вебер, «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905); Л. Монкріфф, «Культурна основа нашої екологічної кризи», 1970).

Таким чином, від останніх століть людина часто бачила себе й ідентифікувала як центр Всесвіту та абсолютний володар усього сотвореного.

У часи митрополита Андрея в українському суспільстві також спостерігалися вищезгадані деструктивні філософсько-релігійні тенденції, зокрема – ідеї матеріалізму. Шептицький називав матеріалізм «найбільшим занепадом людської природи», оскільки такий світогляд пропагує відсутність безсмертної душі, заперечує всі ідеали, ламає і нищить людську душу та принижує її вже з перших років юності, створює «дегенеративний тип людини», навчаючи «ходити на руках і ногах одночасно». Для владики очевидно, що типовий матеріаліст відкидає будь-яку релігію, адже робить матерію своїм богом («Матеріялізм і матеріялістична наука», 1934). Подібними були й ідеї пантеїзму, прихильники якого, як зауважував митрополит Андрей, є лише прихованими атеїстами, бо природу, «твір Божих рук», зробили богом, тим самим заперечуючи Бога Творця. («Про пантеїзм», 1934). Водночас ширилося вчення Дарвіна, на яке Церква теж реагувала.

Митрополит Андрей дотримувався традиційного вчення католицької Церкви та основних правд віри, згідно з якими існує Бог-Творець, Котрий своєю волею з нічого створив різні творіння: живі та неживі, видимі й невидимі. Бог завжди присутній у світі й піклується про своє творіння, продовжує творити (Йо 5, 17) і підтримує життя та існування всього, провадить усе сотворене до цілі. І ця мета,  яку владика називає термінами «сьомий день», «день вічного спочинку», «Божа гостина», «вічність» у Царстві Божому (А. Шептицький, «Божа cійба» (1913), є есхатологічною.  Він Всемогутній Творець, адже щохвилини для кожної людини міг би створювати нові зірки та нові планети, подібні до Землі (А. Шептицький, «Найбільша Заповідь», 1901). Тому саме Творець є єдиним Господарем неба і землі (А. Шептицький, «Божа Мудрість» (трактат), 1932–1933), джерелом усякого добра як неймовірно Гарний Бог і Найбільша Любов. Усе створіння є втіленням любові Бога до людини («Найбільша Заповідь», 1901).

Крім усвідомлення і прийняття віри в Бога – Творця Всесвіту, для вирішення екологічних проблем і зміни способу життя необхідно чітко і правильно зрозуміти, хто є людина, (СБ, 9). Митрополит Андрей Шептицький не мав сумніву, звідки і для чого з’явилася людина. Як ревний християнин, від був переконаний, що людина є сотворена Богом і її життя, тіло (органи, кров) і душа є даром і виявом Божої любові. Отож, першою ціллю життя людини має бути вдячність своєму Творцеві («Найбільша Заповідь», 1901). Для втілення цієї мети Бог нам дає сьомий день, тобто день і час, коли пригадуємо Божественний акт створення світу і людини («Про святкування неділі. Декрет», 1942). Він вважав, що людині насамперед слід полюбити Бога, після чого вона зможе правильно розуміти і з любов’ю ставитися до всіх створінь, які Йому належать та до Нього ведуть («Найбільша Заповідь», 1901). Натомість людина часто прагне бути богом, що знає добро і зло. Тому під впливом матеріалізму і керуючись власним егоїзмом, вчиняє гріх, що руйнує первісну єдність та гармонію між творінням і Творцем («Пастирське послання до духовенства та вірних із закликом до покаяння в часі Великого посту»,1938). Якщо людина не поважає Закон Божий та моральні засади, тоді її діяльність базується на егоїзмі, коли вже не розрізняються добро і зло, коли її вже не цікавлять справедливість і чесноти тощо. І мікрокосмос (людина) через порушення вічного закону, допускаючи гріх, руйнує макрокосмос (світ), спричиняючи стільки/численні? масштабних/і катастроф/и (В. Бліхар, «Соціально-філософська проблематика у творчій спадщині Митрополита А. Шептицького», 2009). Людина вчиняє варварство серед природи, прагнучи заволодіти нею та її експлуатувати для егоїстичних цілей, помножуючи хаос у світі («З філософії культури», 1935). Шептицький пригадує людині, що вона не є абсолютним господарем свого життя, а Божим сотворінням, слугою, рабом, «нужденним, слабким земним сотворінням, зродженим в багні первородного гріха», «неслухняним, невдячним сотворінням», «блудним сином», «марненьким, малим і дрібним сотворінням» тощо («Божа cійба»,1913; «Божа Мудрість (трактат)», 1932–1933; «Не убий. Декрет», 1942–1943). Цим він намагається навчити вірних справжньої покори, вказати місце людини з метою подолання її егоїстичого ставлення до Бога і до решти створінь. Шептицький пригадує, що їсти, пити й задовольняти лише потреби тіла через експлуатацію навколишнього світу не є ціллю створення людини. Адже Бог сотворив людину для мудрого управління землею чи її порання (Бут 2, 5) («Про небезпеку занедбання потрібної праці», 1940). Подібно як Святий Дух ширяв над водами (Бут 1, 2), так і людський розум повинен «носитися над водами природи», щоб її упорядкувати, але ця праця розуму має бути подібною до праці Сотворителя («З філософії культури»,1935). Тобто митрополит пропонує людині бути мудрою і культурною у відносинах зі створінням, розуміти світ і бачити сотворіння у світлі Бога, ставитися до них з пошаною і любов’ю. Це потрібне для справжнього щастя, адже щастя – це ще одна важлива ціль, до якої людина завжди прагне і яке полягає перш за все в любові до Бога, одне до одного, до себе та до світу. Людина, на переконання Шептицького, покликана бути доброю дитиною «найліпшого Отця» (Послання «До моїх любих гуцулів»,1900), стати Його спадкоємцем, має право бути громадянином неба з Ангелами і Святими, покликана бути учасником Христового царства.

Церква й відомі богослови навчають, що найкращий час для усвідомлення своєї місії та відновлення відносин людини як створіння із Богом Творцем – це недільний день. Ю. Мольтман наголошує, що саме в цей день люди можуть побачити сенс відпочинку, пізнати реальність, у якій вони живуть, усвідомити, що вони створені Богом, зрозуміти світ як освячене творіння і благословити його, розмірковуючи про власне існування та висловлюючи свою вдячність; можуть прославляти Бога і насолоджуватися Ним, наповнюючи серце любов’ю до Нього і всього створіння («Бог у творінні», 1985). День відпочинку – це момент споглядання та благословення, момент хвали і день подяки, це час «поглянути на реальність і промовити»: яке прекрасне життя!» (Папа Франциск, Загальна аудієнція, 5.09.2018). Митрополит Андрей також навчав, що недільний відпочинок є необхідною умовою для здоров’я і життя людини, родинного щастя та плекання такої екологічної чесноти, як ощадність («Про святкування неділі. Декрет», 1942).

З огляду на викладене вище, важливо підсумувати, що духовність, яка забуває про Всемогутнього Бога Творця, поклоняється земним ідолам та узурпує місце Всевишнього у світі, є фальшивою. Людина має перестати зазіхати на абсолютне домінування над Землею, а навпаки – піклуватися про природу та бідних, змінивши матеріалістичну й утилітарну ментальність на почуття відповідальності за спільний Дім та усіх його мешканців. Одноосібним володарем світу є лише Бог Творець (СБ, 75). Особливим днем для усвідомлення Божої величі і детронізації людини у світі, для погляду на себе як «останнє з черги творіння» («Бог у творінні», 1985), а також для зцілення стосунків людини з Богом, із самою собою, з іншими та навколишнім світом є неділя (СБ, 237). Саме з неділі, зі «Свята Божого творіння» (Ю. Мольтман), людина покликана щоразу розпочинати творити «Царство Божої слави» на засадах любові й гармонії – спочатку у власному серці, а потім навколо. Головна ціль людини і правдиве її щастя полягає в прославі свого Творця (Конституція ІІ Ватиканського Собору «Радість і Надія», 14), яка зокрема, втілюється в пошані до всього Божого творіння, що теж має цінність в очах Господа: «Самим своїм існуванням вони благословлять і славлять Його» (ККЦ, 2416), а «Господь радіє творами своїми», Пс 104 (СБ, 69). Лише така правильна відповідь на питання «Хто така людина?» зможе допомогти знайти ключ до зміни повсякденного життя та екологічної ситуації, створити гармонію у відносинах з Творцем, собою, ближніми й усім світом.  

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• відслужити святкову Літургію та виголосити у День Бога Творця (1 вересня) тематичну проповідь про християнське покликання відповідального управління Божими природними дарами;
• популяризувати та підтримувати «Час відповідальності за створіння» (1 вересня – 4 жовтня), який християни всього світу відзначають як час вдячності Творцеві за щедрі дари створіння, а також плекати християнську екологічну культуру в тріаді життєдіяльності Церкви «керигма – літургія – дияконія»;
• організувати спільний парафіяльний відпочинок у неділю на лоні природи з розважаннями над питанням: «Хто така людина»?, «Яке її призначення?», «У чому її щастя?» тощо;
• провести духовну екскурсію на Святоюрську гору в м. Львові, молитовно відвідавши митрополита Андрея в крипті Собору та представивши вірним його вчення в тріаді «Бог Творець-людина-творіння» під час відпочинку в митрополичих садах чи духовно-екологічного паломництва слідами Праведного Митрополита;
• організувати на парафії перегляд науково-популярного/документального фільму про Божественне сотворення світу.

Для мирян:

• прочитати перші глави книги Буття і роздумати про цінність світу як Божого створіння;
• застановитися над особистою відповідальністю перед Творцем за всі отримані природні дари і над шляхами її втілення в повсякденному житті завдяки мудрому та поміркованому використанню природних ресурсів, підвищенню енергоефективності, мобільності, дружній до природи тощо;
• переглянути в родинному колі документальний фільм «Дім» (2009), художній фільм «Бог не помер» (2014), «Людина» (2015), «Книга Буття – Сотворення світу» (1994);
• організувати недільний сімейний відпочинок на лоні природи, милуючись красою Божого створіння та славлячи свого Творця;
• намагатися славити Творця 24/7 своїм життям і ставленням до ближніх та всього створеного Богом світу.

«… задачею душпастирів є не лише словом голосити
своїм вірним правди Христової віри і моралі,
але й приміром свого життя вести їх до Ісуса»

А. Шептицький, Послання до Всечесного духовенства Львівської Архієпархії від 09.09.1927 р.

РОЗВАЖАННЯ

У серпні 1927 року звалилася на українців-горян жахлива екологічна й соціальна біда – повінь, яка, за словами о. А. Ковальського, «найбільше вразила нашого достойного митрополита Андрея». Окрім свого термінового послання «До Всечесного духовенства Львівської Архієпархії», де закликав священиків «прикладом свого життя … вчити наших вірних діяльної, правдиво християнської любови до ближніх», владика організував та особисто долучився до безперервної поїздки теренами Бойківщини, щоб «поживою, одежею і грішми […] потішити й розрадити всіх». Упродовж вересня він особисто відвідав потерпілих таких гірських населених пунктів (у Бескидах): Межиброди, Верхнє Синьовидне, Корчин, Крушельниця, Сколе, Коростів, Гребенів, Тухля та ін. У цій «ратунковій» акції, яка стосувалася й Долинського та Калуського районів, Митрополит Андрей Шептицький «сам дав прегарний приклад, жертвуючи для потерпілих немало труду і власного гроша», скільки найбільше міг (звиш 13 000 дол.)» («Нива», 1927 р.).

Як у пастирському служінні, так і в повсякденному житті Митрополит Андрей Шептицький завжди демонстрував власний приклад, сповнений чеснот: головних (любові, віри, надії) та морально-екологічних (мудрість, скромність, поміркованість, аскетична вбогість), через вираження яких християнин наближається до Бога, стає подібним до Нього, перебуває разом з Ним.

Звичні вияви морально-екологічних чеснот Митрополита Андрея засвідчують такі факти:

– у ранньому дитинстві часто відмовлявся від десерту, молитовно жертвуючи ці терпіння задля добра ближніх;

– у перші місяці перебування в Добромильському монастирі ЧСВВ їв лише раз на день (в обід) та задовольнявся склянкою чаю вранці й увечері, що втілювало його жертовність й аскезу, хоч і  надмірну;

– ставши митрополитом, відрікся від розкішного побуту в гірській літній резиденції в Підлютому, який практикувався за часів його попередника Сембратовича: кухар отримав доручення готувати якнайскромніші страви;

– ходив у латаній рясі;

– під час поїздок до Північної Америки в 1920-1922 рр. кир Андрей суттєво обмежив власні видатки, наприклад, подорожуючи третім класом, не замовляючи таксі, носячи лише монаше вбрання. Кошти заощаджував для тисяч дітей-сиріт, котрим допомагав після І Світової війни.

Поміркованість і покора не надто цінувалися в минулому столітті. Однак там, де практикування тієї або іншої чесноти в особистому чи суспільному житті занепадає, постають численні порушення рівноваги, у тому числі й у довкіллі (енцикліка Славен Будь, 224). Сьогодні Церква навчає, що «лише завдяки плеканню фундаментальних чеснот можна самовіддано віддатись екологічному служінню. Особа, яка може собі дозволити витрачати і споживати більше, але взяла за звичку дещо тепліше одягатись замість того, щоб увімкнути опалення, виявляє переконання та ставлення, які допоможуть захистити довкілля. Дуже благородно взяти на себе обов’язок дбати про створіння маленькими щоденними діями, і чудово, якщо виховання мотивуватиме до цього, формуючи відповідний стиль життя. І…. якщо це робиться на основі глибокої мотивації, може стати актом любові, який виражає нашу власну гідність» (СБ, 211).

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• у проповідях та катехизах пояснити парафіянам важливість чеснотливого життя для повноцінного щастя і спасіння християнина. Плекати кардинальні морально-екологічні чесноти серед дітей, молоді та дорослих вірян (насамперед мудрість, справедливість, поміркованість та мужність);
• демонструвати на парафії малі щоденні екологічні «кроки»: розмістити на церковному подвір’ї контейнери для сортування твердих побутових відходів, впровадити заходи з підвищення енергоефективності храму, встановити водоощадні аератори, давати приклад мобільності, дружньої до природи тощо;
• провести спільну акцію соціально-екологічного служіння (наприклад, «Зігрій убогого світлом Стрітенської свічки», яка має на меті підтримку людей у кризових ситуаціях у синергії з піклуванням про збереження всього створеного Богом світу).

Для мирян:

• зростати в морально-екологічних чеснотах, закорінених у правдивій та цілісній християнській вірі, стійкій та сталій надії і милосердній і животворній любові;
• мудро та помірковано управляти Божими природними дарами в повсякденному житті, професійній діяльності, проведенні дозвілля тощо;
• впровадити в щоденний стиль життя такі правила християнської культури бережливого ставлення до Божого створіння: раціонально та помірковано  використовувати електроенергію й тепло, уникати зайвого використання пластику та паперу, зменшити витрати води, запровадити роздільний збір відходів, послуговуватися екоторбинками («шоперами») для придбання продуктів, готувати потрібну для споживання кількість їжі, піклуватися про інших живих істот, користуватися громадським транспортом, велосипедами та (за змогою) ходити пішки, придбати й  користуватися екологічними мийними та гігієнічними засобами, насаджувати дерева, вимикати зайве освітлення, закривати крани під час чищення зубів чи намилювання рук тощо.

 «Кожній людині і кожному християнинові треба любити
рідний нарід й служити йому, навіть жертвою життя»
А. Шептицький, «Устав Студитів», 1906 

РОЗВАЖАННЯ

Господь, покликавши людину до життя, призначив їй окреме місце на землі, дав можливість жити й розвивати власні таланти, дав окрему мову, якою вона має спілкуватися? з іншими представниками своєї кровної й духовної спільноти, а також хвалити Божу премудрість і доброту. Ця Божа Премудрість промовляє: «Шануй свого батька і матір, щоб довго ти жив і було тобі добре на землі» (Мт 15, 4; Мр 10, 19; Еф 6, 2). Саме з цього випливає любов до Матері-Батьківщини (як природи рідного краю – Божих створінь, так і свого народу) та відповідальність за  її теперішнє і майбутнє.

Найвищою формою патріотизму є жертовна любов до Батьківщини, коли людина для свого блага терпить муки і навіть іде на смерть: «Більшої любови ніхто не має, як той, хто кладе життя своє за друзів своїх» (Йо 15, 13). Правдивому українцеві властива непереможна свободолюбність і ненависть до рабства й неволі. «З любов’ю до волі пов’язана й любов до своєї хати, до свого клаптя землі…; тверда віра в Бога і відданість їй, готовність жертвувати за неї життям» (Г. Ващенко, «Виховний ідеал». Брюссель, 1976). «Любов до Бога і Батьківщини – це дві найбільші любові кожної благородної душі», – писав Папа Пій ХІІ. «Хто є українцем-християнином, той є теж українським патріотом», – наголошував кардинал Й. Сліпий. Отже, правдивий патріотизм, заснований на любові до Бога, людини, природи і Батьківщини, завжди сприяє світовому поступові, гармонійному співжиттю народів на засадах нашої віри й моралі, веде до втілення Живої Євангелії на землі.

Те, що Митрополит Андрей був справжнім патріотом, мабуть, не викликає ні в кого сумніву. У першому пастирському посланні 1899 року він писав: «Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу й святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле життя»; «Християнин повинен любити всіх людей, але це не перешкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою родину і свою вітчизну. І як любов до ближнього не противиться любові до родини, так не противиться і любові до вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом. Любов у ділах полягає. Хто, перебуваючи у своєму статусі, сумлінно сповняючи свій обов’язок, працює для добра народу, є ліпший патріот, аніж той, котрий багато говорить, але мало творить» («Перше слово Пастиря», 1899). Він завжди власним прикладом і служінням доводив/утілював? істинну любов до України. «Він добре бачив поневолення свого народу окупаційною польською владою і старався цьому протиставитися» (Й. Сліпий, «Життєпис Митрополита Андрея Шептицького», 1958). Українська письменниця Олена Пчілка відзначила, що «був він щирим патріотом, могутньо підтримував справу пригніченого народу, давав щедрі пожертви на розбудження його національної свідомості…». Митрополит Андрей так пояснював свою всебічну діяльність: «Оскільки справжній патріотизм у своїй основі є справжньою любов’ю до ближнього, я став українським патріотом, і вся моя робота, породжена цією любов’ю, завжди мала своєю метою добро, яке я хотів зробити для своєї нації. Це добро було насамперед добром матеріальним з огляду на велику злиденність нашої Церкви і нашої нації; я зробив усе, що міг, аби цьому зарадити» (С. Гуркіна. «Патріотизм – історична пам'ять – молодь», 2009). «Я намагався охопити всі потреби нашого народу і принаймні частково їх задовольнити, … де йшлося про добро моєї нації» (о. К. Королевський, «Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944)», Львів 2014).

Відомі українські педагоги стверджують, що через контакт із природнім довкіллям патріотизм формується вже з дитячих літ. Природа рідної землі є потужною силою, яка виховує священне почуття любові до Батьківщини вже з дитинства (В.Сухомлинський, «Серце віддаю дітям», Харків, 2012). Дітей слід якнайчастіше виводити на прогулянки в ліс, поле, на річку, на озеро (Г. Ващенко, «Виховний ідеал». Брюссель, 1976). Вихований у мальовничих українських куточках Галичини – славній Яворівщині-Розточчі (у с. Прилбичі), Андрей Шептицький назавжди щиро полюбив природу рідного краю та всіляко намагався її зберегти, керуючись патріотичними почуваннями. Без сумніву, виявів патріотизму в житті та душпастирському служінні Митрополита Андрея було чимало, адже вся його діяльність була оперта на почуття любові до Бога і людини, рідного народу та Батьківщини.

Відсутність власної державності негативно позначилася на формуванні національної природоохоронної справи в Галичині. Українських природних заповідників у Галичині на початку ХХ ст. не існувало, тому проблема охорони природи, крім суто екологічного, набула ще й націо­нального характеру. В умовах австрійської і польської окупації кир Андрей Шептицький розгорнув активну природоохоронну і безпосередньо заповідну діяльність задля збереження природних багатств та утвердження серед українського народу ідеї любові до рідної землі. Владика добре усвідомлював неоціненне зазначення охорони і заповідання унікальних природних куточків Батьківщини, керуючись у цій справі зокрема словами американця Еноса Мілса: «Заповідники запобігають ламанню законів  ліпше, ніж поліція, лікують з більшим успіхом, ніж лікарі, піддають більше думок, ніж моралізаторські промови, дають більше освіти, ніж школа. Найбільшим добром народу є те, що дає йому міць і натхнення вести себе достойно. А цим саме є первісна краса й дика величність землі, на якій живемо» (Б. Лучаковський, «Заповідники та пам’ятки природи на землях де живе Український Нарід» // «Неділя», 1935).

Наприклад, митрополит Андрей так захопився красою смереково-кедрового лісу в горах Ґорґанах, що ініціював процес збереження цього пралісу для нащадків. У 1931 році він дав розпорядження про створення кедрового заповідника на горі Яйце, який урочисто був відкритий 1934 року та переданий невдовзі під опіку фахівців НТШ. Надзвичайно гарно описані патріотичні мотиви створення заповідника у відповідній грамоті владики Андрея: «Маючи на увазі велике значіння, яке має для науки і культури Українського Народу творення з цінних закутин нашої землі окремих заповідників, що по всі часи стояли б для грядущих поколінь та з яких молодь черпала б любов до рідної землі й училася пізнавати її красу, та котрі були б великим невичерпним джерелом для наукових і природничих дослідів і студій, та творили б спільну національну цінність, щоб дати основи до майбутнього українського національного парку в Карпатах» (ЦДІАЛ України, ф.409, оп.1, спр.1392, ар.141). Окрім кедрового, благословив створення першого в Україні природного заповідника давньої степової рослинності Опілля – «Чортова гора» біля м. Рогатина та ще одного заповідного об’єкта – урочища «Касова гора» біля м. Галича; робив кроки щодо організації першого Українського Парку Природи, який, на переконання фахівців, мав би стати «постулатом чести і престижу нації» та «справжньою перлиною нашої землі» (М.Горошко, В.Дудок, «Роль Греко-католицької Церкви у становленні природоохоронної справи…», 2000).

Ці приклади є яскравим виявом екологічної свідомості й культури Андрея Шептицького, його безмежної любови до Творця і Його створінь, до Батьківщини і рідного народу, заснованих на християнській вірі й моралі, виплеканих у побожній родині, на українських традиціях. 

Патріотизм Митрополита був рушієм інших природоохоронних й екопросвітницьких виховних заходів, а насамперед – туризму й дитячого таборування. Мальовничі краєвиди Ґорґан, джерельні лікувальні води й чисте гірське повітря сприяли розвитку мандрівництва в цьому куточку гір. Тогочасні мандрівники були переконані: «Мандрівництво стало виховним чинником у житті кожної нації. Мандрувати треба, щоби … ставати багатшим, всестороннішим. Не стане добрим українцем той, що не вийде поза межі свого вузького регіону… Пізнавання природи, вглиблення в тайни її життя мусить довести, особливо молодих, до глибоких перемін у їх чуттєвому наставленні до природи. Вони навчаться цінити скарби природи своєї Батьківщини, навчаться любити й дорожити ними, як найбільшим народнім добром» («Наша Батьківщина», 1937); «…інші народи в останніх часах живо цікавляться своїми землями, основують різні краєзнавчі організації.  …твориться в них окрема ділянка науки – краєзнавство...  А все це з одною метою: відкрити громадянству красу й живописність рідних земель, показати йому їх багатства й можливості господарського і культурного розвитку …щоби воно навчилося подивляти й цінити Батьківщину, любити Її й жити для Неї». (Наша Батьківщина», 1937). Як свідчать науковці, окрім оздоровчих мотивів, ціллю розвитку гірського туризму було й «збереження і примноження природних багатств краю, сприяння формуванню екологічної та духовної культури нації, адже від любові до рідної природи, до рідної землі у свідомості народу утверджувалася можливість зберегти свою національну ідентичність у майбутньому» (О. Гайдукевич, «Туризм і природоохоронна діяльність УГКЦ», 2006). Екологічна діяльність Митрополита Андрея полягала зокрема й у створенні «системи охорони природи як засобу національного і громадянського виховання українського суспільства» (Т. Прохасько, «Завдяки Митрополиту Шептицькому в Карпатах з’явилися форельні розплідники і заповідники», 2011). Він активно долучився до створення в 1932 році відповідного альбому з близько півтисячею світлин українських гір, важливим завданням якого  було вчити молодих українців «пізнавати і любити свій рідний край» (О. Бучацький, «Альбом столових дібр Гр.-Кат. Митрополії» // Мета 7, 1932). Іншим яскравим виховним засобом мав стати  науково-пізнавальний та природничо-дослідницький фільм про природу Ґорган, у створенні якого був зацікавлений й особисто благословив митрополит Андрей. Врешті, одним із поширених екопатріотичних кроків Шептицького стала охорона окремих вікових дерев – пам’яток природи, що мали наукову історично-культурну цінність тощо.

Слід наголосити, що Шептицький розумів таку важливу закономірність і взаємозв’язок: патріотична любов формується і зростає вже з дитинства через контакт із природою, і навпаки – природні багатства охороняються й зберігаються для нащадків завдяки дієвій патріотичній любові.

Місія українського народу склалась і складаєть­ся так, що він уже декілька разів змушений три­мати іспит на виборення своєї самостійної держа­ви. Втім, укотре припускаємося ряду помилок, які можна звести до однієї. Це недостатня любов до Батьківщини або повна відсутність її в керівництва й частини населення, тобто егоїзм і байдужість. Отож, приклад Митрополита Шептицького як справжнього українця-патріота, його альтруїстичне жертовне життя і діяльність є чудовим орієнтиром для нашої нації – від «верхів» і до «низів». Шептицький – це надзвичайна постать в історії нашого народу, у нашій Церкві. Тому напрошується порівняння з Мойсеєм, адже він робив для українського народу стільки ж, скільки Мойсей для свого (Блаженніший Л. Гузар, 2014). Слова Митрополита не розходилися з ділом, адже «проповідував», подібно як св. Франциск з Асижу, насамперед власним прикладом і вчинками, неабияк дбаючи і про формування в суспільстві екологічної культури й християнської свідомості. Тому природоохоронна діяльність Шептицького дала змогу зберегти для нащадків наймальовничіші природні місця, стала важливим виховним і патріотичним чинником у формуванні гідного українця-християнина. Сьогодні, живучи за принципами й настановами Митрополита Андрея, можна побудувати справжнє християнське і патріотичне суспільство, яке керувалося б принципами «інтегральної екології», тобто любов’ю й гармонією з Богом, людиною, собою і всім Божим створінням.

P.S. Відомий львівський науковець і природозахисник, сучасник Шептицького Ян Павліковський [1860-1939] писав: «Охорона природи – це збереження лику землі, отже, її краси і самобутніх рис. Природа є нашим спільним житлом, і ми прагнемо, щоб ця оселя не була заїжджим двором, в якому знаходять тимчасовий притулок волоцюги, а справжнім домашнім вогнищем, предметом прихильності і нашої опіки... Житло характеризує людину. Вид нашої Землі дає свідчення духовної культури і взаємно надає на мешканця культурний вплив. Яка людина - таке і житло, але яке житло - така і людина. Любов до природи єднає людину із Землею. Охорона природи - це діяльна й активна любов, в ній ця любов існує і стає реальністю; завдяки природі – посилюється. Ця любов до природи має високу моральну цінність.  Охорона природи облагороджує не тільки лик Землі, вона облагороджує людину…» (1932р.).

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• у рамках душпастирського служіння плекати свідомість екопатріотичного обов’язку, що ґрунтується на любові до Бога й полягає в інтегральній любові до Батьківщини, своїх ближніх, рідної землі та довколишньої природи;
• у рамках катехизації допомогти засвоїти, що свідченням живої віри є також відповідальність за спільне благо країни й мудре управління отриманими від Творця дарами задля збереження й примноження Його природної спадщини;
• у рамках духовних мандрівок чи прощ відвідати заповідні місця Шептицького – у Горганах, біля м. Галича (Касова гора) і м. Рогатина (Чортова гора);
• заснувати на парафії краєзнавчий та екопросвітницький гурток для дітей і молоді;
• щомісяця в рамках катехитичних зустрічей переглядати й обговорювати тематичні (краєзнавчі, історичні, етнографічні, культурологічні) програми, наприклад, тематичний відеоматеріал з ютуб-каналів «Ukraїner», «Хащі», «ПроПоходи», «Телеканал Фауна» тощо.

Для мирян:

• пізнавати та поглиблювати усвідомлення тісного взаємозв’язку між любов’ю до Бога, до Батьківщини, рідної землі та довколишньої природи;
• сформувати сталі звички бережливого ставлення до довкілля та мудрого управління природними дарами як вияв нашого патріотизму;
• у канікулярний час віддавати дітей у християнські екопатріотичні табори;
• брати участь в екопатріотичних прощах та духовних мандрівках (зокрема, на такі знакові вершини України, як Маківка, Говерла, Яворина, Лопата тощо);
• збагачуватись читанням краєзнавчиг книг про природні багатства України й пізнавати екологічні звичаї і традиції нашого народу;
• долучатися до екопатріотичних акцій із озеленення довкілля, порятунку тварин, прибирання від сміття природних куточків Батьківщини, налагодження роздільного збору побутових відходів тощо.

«Від першого зерна, засіяного в невинному серці дитини,
буде залежати часто не тільки вартість тієї одиниці,
але може навіть ціла її дочасна й вічна доля»

Розпорядок Митрополичого Ординаріату про захоронки й дитячі садки ч.48/Орд. /1939 р. 

РОЗВАЖАННЯ

Відомі українські педагоги доводили, що природа – це велика сила, яка сприяє вихованню в дітей як любові до Батьківщини, тобто патріотизму (В. Сухомлинський), так і любові до Бога. Як слушно зазначав Г. Ващенко, «дітям слід не тільки показувати красу й величність природи, а й наводити їх думку на те, що ця краса створена Вищою Силою».

Владика Андрей надзвичайно любив діточок, бо розумів, що вони – цвіт нації, майбутнє Церкви й України. Був переконаний, що виховання має на меті сформувати в дитині особистість з розвиненими розумом, волею і серцем. Він вважав, що «на таку ціль, де йде про душу дитини, не вільно жалувати ні труду, ні видатків» (Розпорядок Митрополичого Ординаріату про захоронки й дитячі садки, 1939). Практично з перших літ перебування на митрополичому престолі Шептицький піклувався про дітей і молодь, велику увагу приділяв їх вихованню, зокрема, через літні табори в горах.

Праведний Митрополит активно підтримував українські молодіжні організації (зокрема, «Сокіл» і «Пласт») у проведенні літніх вишкільних таборів, навчань, екскурсій тощо. Він подарував пластунам чималу територію на горі Сокіл у Ґорґанах, де згодом було споруджено табір для молоді, освячений у 1926 році. Для дітей молодшого віку, тобто «новаків», започатковано табір в Остодорі, що був ближче до Підлютого. Владика Андрей любив перебувати серед пластунів, відвідуючи їхній табір. У розпорядок дня пластунів входили одноденні походи на вершини гір Ґрофа, Висока, Ігровище, Сивуля та інш. Поряд з одноденними, широко практикувалися багатоденні походи Ґорґанами. Адже, як вважали тогочасні природолюбителі, «мандрівництво – це тілесний і духовний відпочинок, це духовне відродження людини… Воно корисне і для здоров’я, що є незаперечним фактом, бо ж упоюватися тижнями бальзамом гірського повітря, купатися в кришталевих гірських ріках, вдихати запах смерекових лісів, – це не може лишитися без наслідків для здоров’я і загартує його на понурі холодні дні осени й зими» («Мета», 1939). «Побут в гірських оселях і таборах, участь у мандрівках дає ще один позитивний наслідок. Під впливом безпосереднього перебування з природою (…) родиться потреба якнайчастіше повертати на лоно природи.., що стає для людини джерелом здоров’я, фізичної та моральної сили. …вплив цього життя є великий, це явище якоїсь незвичайної сили… Усяка зустріч дітей і молоді з природою – це зближення до первісних форм життя, це відклик до найглибших основ життя («Мета», 1935).

Усвідомлюючи всі вищезазначені переваги відпочинку дітей на природі в таборах, Церква в особі Митрополита також сприяла діяльності туристичного товариства «Плай», культурно-просвітницьких організацій «Діточа оселя» та «Вакаційна оселя», що займалися рекреаційно-туристичною діяльністю в Карпатах, поєднаною з охороною природи.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• використовувати такі дієві знаряддя душпастирювання, як проведення виїзних літніх таборів для дітей і молоді, а також для дорослих на лоні природи (оптимально – у Карпатах);
• підтримувати духовно-екологічні табори від Бюро УГКЦ з питань екології (на загальноцерковному, єпархіальному, деканальному та парафіяльному рівнях), під час яких діти та молодь вчаться брати на себе відповідальність за створений Богом світ, любити свою Землю і бути її справжніми патріотами в повсякденному житті; скеровувати до цих таборів парафіяльну молодь та дітей, а також запрошувати єпархіальних та екзархальних референтів Екобюро УГКЦ для проведення тематичних екоднів у рамках своїх парафіяльних таборів, напр. «Веселі канікули з Богом»;
• практикувати мандрівки з парафіяльними дітьми і молоддю різними мальовничими куточками України.

Для мирян:

• затвердити «сімейне правило» віддавати своїх дітей щоліта в табори (християнські, екологічні, патріотичні);
• спонукати своїх дітей хоча б один раз взяти участь у духовно-екологічних таборах від Екологічного бюро УГКЦ;
• записати дітей у молодіжну організацію (наприклад, «Пласт», «Бойовий Гопак», «Католицьке Скаутство», «СУМ» тощо), які традиційно практикують виховання через участь у вишкільних таборах.

«Охоронювати й не винищувати самовільно які-небудь пам’ятки природи на церковних ґрунтах,
а особливо старі пам’яткові дерева при церквах…
Заінвентаризувати всі старі дерева при церквах і на приходствах..»
                                                                                  Відозва Митрополичого ординаріату, 1937 

РОЗВАЖАННЯ

 Митрополит Андрей навчає: шукати й пізнати Бога людина може через те, що від Нього походить, тобто через Його створіння (Муд 13, 5; Рим 1, 20), що є першою книгою об’явлення Божого («Християнська праведність», 1935; «Про безбожництво», 1940), у глибинах власної душі та серця («Божа Мудрість», 1932-33) й у Христі Воплоченому («Найбільша заповідь», 1901), тобто у Святому Письмі. Сьогодні Церква теж навчає, що, крім Біблії, такою «книгою», через яку Бог об’являється людині, є «безліч створінь, що існують у всесвіті», жодне з яких не можна ігнорувати: «Від безмежних краєвидів до найслабшої форми життя природа є постійним джерелом захоплення та благоговіння» (енцикліка «Славен будь», 85).

А. Шептицький ще на початку минулого століття закликав, щоб людина завжди пильно спостерігала за всім творінням (горами, сонцем, зірками, ріками, деревами, квітами, тваринами), за красою та гармонією між ними, і таким чином правдиво пізнавала Бога («Пам’ятка із Зарваниці», 1902), вчилася жити згідно з Божим порядком і законом. Він також підкреслював: людина має таємничий потяг до добра і краси («Найбільша заповідь», 1901), тому найчастіше в повчаннях Шептицького зустрічаємо думку, що всі створіння є «гарні і добрі», і весь світ є «прекрасний» і «гарний»; заклик до людей через красу сотворіння пізнавати Творця, Йому служити й дякувати, любити і прославляти Бога разом із усім Його творінням (лист до матері, 1883; «До моїх любих гуцулів», 1900; «Про церкву», 1901; «Найбільша заповідь», 1901; «Божа мудрість», 1932-33; «Про пантеїзм», 1934). Часто Боже творіння-природа було об’єктом естетичного захоплення Шептицького. Він писав: Господь «відкриває нам твори Своєї премудрости й краси та підносить до своєї любови», називав мальовничі гори «чудотворною іконою» й «кутиком землі.., осяяним Богом» (з листів до матері, 1883); подивляв блиск і світло сонця та спів птахів тощо. Йосиф Сліпий свідчив, що після лікування на гірському курорті в Закопаному (Польща) владика Андрей не раз згадував у розмовах татранські краєвиди.. («Життєпис Митрополита Андрея Шептицького», 1958).

Сьогодні, зауважує Церква, існує проблема обмеження доступу усіх людей до особливо красивих ландшафтів через їх приватизацію більш заможними верствами («Славен Будь», 45). У часи Шептицького, окрім вказаної проблеми була й окупація українських теренів, жахливі наслідки якої для довкілля і людини він бачив й усвідомлював.

З огляду на це, митрополит Андрей усіляко дбав, аби краса Богом сотвореного світу як спільний дар стала доступною для всіх – і сучасників, і нащадків.

З цією метою він  створив заповідники й резервати на церковних землях (Кедровий, Ялицевий, Сосновий, Буковий, «Касова гора» біля Галича, «Чортова гора» біля Рогатина, ставок «Нива», та ін. Привертають увагу тогочасні правила/приписи для туристів – відвідувачів заповідників, які, окрім традиційних для нас (заборона розпалювати вогнища, полювати, вирубувати дерев, зривати рідкісні рослини, засмічувати місцевість), категорично забороняли на території заповідника галасувати, співати, грати на яких-небудь інструментах, залишати написи й знаки на деревах, скелях та ін.

Митрополит сприяв розвитку краєзнавчих мандрівок і туризму в горах Ґорґанах, активно співпрацюючи з українськими організаціями («Пласт», УТКТ «Плай», «Вакаційна оселя», «Діточа оселя»); спорудив духовно-рекреаційні та оздоровчі центри («Кедрові Палати» у Підлютому, монаший скит у Лужках, віллу «Зелемінь» у Гребенові тощо);  підтримав створення фотоальбому про красу гір із майже півтисячею світлин-пейзажів; організував Музей природи Ґорґанської Верховини в Осмолоді; закликав духовенство активно насаджувати дерева й залучати до цих заходів дітей і молодь (Митрополичий Ординаріат. «О участи Духовенства у Святі садження дерев», 1924). Андрей Шептицький особисто подарував монастирю ЧСВВ у Крехові 150 саджанців лип, з яких на початку ХХ ст. висадили прегарну алею, що дотепер милує око монахів і відвідувачів Крехівської обителі.

Важливим аспектом екологічного служіння митрополита Андрея була охорона і збереження давніх дерев’яних церков, історичних сакральних речей та вікових дерев-пам’яток природи. Як свідчать біографи, він завжди любив гарні речі, які є «відбитком вищої Божої краси», і був пристрасним колекціонером, у тому числі старовинних церковних речей. Поступово зібрав доволі багату колекцію і невдовзі заснував у Львові Український Національний музей (К. Королевський, «Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944); Митрополичий Ординаріат. В справі Національного Музея, 1912»), у якому був і природничий відділ. Про цю прихильність до краси й сакрального він особисто згадував: «Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною я серцем відчував красу старої нашої ікони» («Мої спомини про предмет музейних збірок», 1930). Ще в перші роки очільництва греко-католицької церкви Шептицький зауважив непоодинокі явища демонтажу старих дерев’яних церков (Митрополичий Ординаріат, «Про збереження старих дерев’яних церков», 1910). Щоб позбутися такої загрозливої тенденції, ієрархія на чолі з митрополитом Андреєм упродовж першої третини ХХ ст. видала кільканадцять відозв про збереження і захист українських дерев’яних церков, старовинних церковних речей/ікон, давніх творів мистецтва, надгробних пам’ятників і вікових дерев. Також при Церкві було створено Центральну комісію для збереження пам’яток. Незабаром, у 1937 році, Шептицький видав розпорядження про консервацію і захист старих вікових дерев, які називав «прегарними» і такими, що «оживлюють цілий краєвид». Парохи зобов’язувалися всіляко їх оберігати, було заборонено без дозволу Церкви їх рубати. Яскравим прикладом подібних ініціатив стало збереження кількох старезних дубів у Підлиссі, родинному селі о. Маркіяна Шашкевича. Знаково, що тільки тепер, через століття від часу відповідних екологічних ініціатив митрополита Андрея, Церква почала офіційно навчати, що «екологія також стосується й захисту культурних скарбів людства в найширшому розумінні» («Славен будь», 143). 

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• плекати екологію душі вірян, допомагаючи їм пізнавати Божественну красу та велич через пізнання краси та унікальної архітектури створеного Богом світу;
• озеленити територію навколо храму, аби віряни отримували й естетичну насолоду при відвідинах церкви (зокрема й під час молитви надворі влітку);
• практикувати екопрощі (зокрема для парафіяльної молоді) задля пізнання краси створіння та молитовного вшанування її Творця;
• організувати прощу до Крехівського монастиря ЧСВВ, де є липова алея Шептицького, та духовну мандрівку в с. Підлисся з фотофіксацією пам’яток природи – вікових дубів;
• під час відповідних катехиз переглянути й обговорити фільми про красу Богом сотвореного світу: «Сіль землі» (2014), «Дім» (2009), «Надзвичайні друзі» (2013), «Планета Земля» (2006) і «Планета Земля 2» (2016). 

Для мирян:

• подивляти в красі створінь Божу Премудрість і Велич, духовно й фізично відновлюватись, насолоджуючись красою створеного Богом світу;
• оберігати красу створіння від знищення та руйнування. Не зривати і не купувати первоцвітів. Віддавати перевагу спогляданню живої краси природи. Не намагатись приватизувати її, принести рослини додому, поставити у вазу тощо;
• плекати красу довкілля: висадити сімейно квіти, кущі, дерева поблизу оселі. Якщо можливо, залишити невелику ділянку саду чи городу недоторканними (за прикладом монастиря св. Франциска);
• відвідати Національний музей у м. Львові (на пр. Свободи), заснований Шептицьким, а також Музей митрополита Андрея Шептицького при парафії бл. Клименія Шептицького у Львові;
• відстежувати в соцмережах і поширювати дописи про дивовижну красу світу та окремих створінь: комах, птахів, дерев, рослин тощо (наприклад, деякі птахи в’ють гнізда неймовірної архітектури);
• прочитати й обговорити книгу «Діти, ця планета у ваших руках» (2004);
• переглянути сімейно й обговорити фільми «Птахи – мандрівний народ» (2001), «Блакитна планета» (2001, 2017), «Сезони» (2015), «Ковчег Аттенборо» (2012), «Досконала планета» (2021);
• відвідати Шевченківський гай у Львові, інші музейні комплекси поблизу Києва, Луцька, давні дерев’яні храми Гуцульщини/Покуття/Бойківщини на Івано-Франківщині чи Музей макетів дерев’яних церков у с. Пилипець Міжгірського району на Закарпатті;
• відвідати Діда-дуба в с. Стужиця Великоберезнянського району Закарпатської області, ясен Масарика в м. Ужгород. Віднайти, відвідати та заопікуватися подібними віковими деревами – пам’ятками природи в рідних околицях.

«Нехай вже молоді діти вчаться любити свою землю,
нехай діти вчаться при ній працювати…»

Митрополит Андрей, «Перше слово Пастиря», 1900

РОЗВАЖАННЯ

Церква сьогодні навчає, що лише завдяки плеканню фундаментальних чеснот можна самовіддано віддатись екологічному служінню (енцикліка Славен Будь, 211) та що захист Божого створіння є суттю чеснотливого життя (СБ, 217).

Однією з таких чеснот є екологічна чеснота праці. Про покликання до праці, її гідність і важливість свідчить офіційне вчення Церкви: «Праця – це потреба, це частина сенсу життя на цій землі, шлях до зростання, розвитку людини й особистої самореалізації» (СБ, 124, 128); «Ісус власноруч працював.., освятив людську працю» (СБ, 98); іншим прикладом працелюбності є св. Йосиф (СБ, 242), … і тому має бути доступ до праці для всіх (СБ, 127). Земний сад, який ми зобов’язані оберігати («доглядати») й обробляти («порати») (Бут 2, 15) у ширшому розумінні – це «ойкос» планети Земля, у якому людина покликана бути співпомічником й інструментом у Божих руках у процесі творення разом із Ним, тобто «підтримувати вічне творіння» (Сир 38, 34) для розсудливого вдосконалення світу («СБ», 124).

Праведний Митрополит Андрей Шептицький, володіючи цією чеснотою, завжди навчав про цінність праці – у світлі християнського віровчення, заснованого на Євангелії. Більше того, він організовував господарство в маєтках Церкви на екологічних засадах. Він завжди прагнув вирішити проблеми безробіття та бідності українців, адже в ті часи соціально-економічне становище нашого народу було вкрай нестерпним через окупацію (австрійську/польську/німецьку), що призводило до масових еміграцій і навіть до численних смертей від голоду – щорічно аж до 50 тис. (С. Щепановський, «Злидні Галичини в цифрах», 1886).

Як приклад екоорієнтованих економічних проєктів, митрополит Андрей, будучи знаменитим адміністратором митрополичих дібр (їх лісові площі складали понад 30 тис. га), бажав/прагнув вибудувати галузь лісового господарства на екологічних засадах, тобто з максимальним економічним ефектом і мінімальними загрозами для довкілля. Уже понад століття тому в лісових маєтностях УГКЦ ретельно дотримувалися головного правила: «Не рубати дерев більше, ніж у відповідному часі виросте нових» – основного принципу раціонального й невиснажливого господарювання. Це правило нині покладене в основу концепції сталого розвитку, у якому сучасне людство вбачає ключ до вирішення глобальної екологічної кризи.

Упродовж першої третини ХХ ст. Церква видала близько десятка відозв про економічність та екологічність провадження лісогосподарювання. В останні роки перед Першою світовою війною Церква отримувала до пів мільйона австр. корон річного доходу, і він щоразу зростав. Патріярх Йосиф Сліпий свідчив про митрополита Андрея: «…зробив новий контракт з надомниками лісів у Перегінську Глягінберами і підніс дохідність маєтків. Побудовано гірську стокілометрову вузькоколійку, що полегшила перевезення неушкодженої деревини, яка перед цим, обтовчена і обламана сплавами, доходила для оброблення хіба в кількості половини. Так само поставлено лісову і земельну ділянку в Уневі, Якторові, в Галичі, Крилосі. Частку виділено на господарську і садівничу школу в Милованні, створено різні заповідники і зроблено старання о збереження рідкої звірини. Рівно ж купив Зарваницю…, богородчанські ліси, які призначив на вдержання Станиславівської єпархії, Богословської Академії і «Захисту Сиріт».

Крім продажу деревини, лісові угіддя Шептицького славилися й високим рівнем організації полювань, від продажу дозволів на які Церква отримувала чималі доходи. Мисливські угіддя Митрополії в Карпатах площею 30 тис. га, поділені на 13 ревірів, належали до найкращих у тодішній Польщі, адже були найбагатшими на звірину (наприклад, тамтешні олені були одними з найбільших у середньогір’ї Европи). Полювати сюди приїздила відома європейська знать. Греко-Католицька Церква охороняла на своїх угіддях тваринний світ від браконьєрства та бездумного знищення. Як приклад, у період з 1930до 1934 року ведмедів не відстрілювали, а всі економічні збитки від них потерпілим селянам відшкодовувала Митрополія. Мисливство в церковних лісах провадилося на доволі моральних й екологічних (як на ті часи) засадах під відомим гаслом фон Візенталя: «По тім пізнати справжнього ловця, що в звірі почита її Творця. Знає, на що як полювати, коли стріляти, а коли плекати».

Іншим успішним екопроєктом стало створення форельного господарства в Лютошарах у 30-х роках ХХ століття в Ґорґанах. Це унікальне рибне господарство було справжньою новацією не лише в Галичині. Річкову форель почали вирощувати промислово, щорічно випускаючи в ріки 100 тисяч молодих особин.

Екосистему карпатських пущ доповнювала й велика пасіка в Осмолоді, що відповідала найновішим досягненням світового пасічництва.

Дослідники переконані, що митрополит Андрей – єдиний із відомих та впливових ієрархів, який зміг настільки гармонійно поєднати власні обов’язки як щодо Церкви (духовне пастирство) з громадянськими й культурними обов’язками щодо свого народу. Його фінансово-економічна діяльність сприяла розвитку середнього та великого українського бізнесу, створенню банківських установ, акціонерами і клієнтами яких були переважно українці. Засадничо вся його фінансово-економічна діяльність мала харитативну спрямованість, а прибутки перерозподілялися на добродійні цілі. Владика стверджував, що тільки віруючі й високоморальні особи спроможні побудувати добрий економічний лад, оскільки їхньою метою є не лише особистий дохід, а й загальний добробут: «Нарід моральний, – фізично сильний, здоровий і тверезий, – при своїй усильній праці та ласці Божій легко здобуває собі, навіть і серед важких відносин, економічний добробут. Моральність, потрібна для економічного добробуту, мусить бути така, щоби не була залежна від людей і їх самоволі, щоби всіх однаково обов’язувала, щоби мала свою санкцію, вищу від світових трибуналів, щоб порушення якої було незмінно каране якоюсь справедливістю безоглядною, якої немає на цьому світі. Словом, моральність потрібна для дотримання суспільного порядку, втім, для економічного добробуту повинна бути Законом Божим» («Перше слово Пастиря» (1900). Таким чином, його діяльність мала і виховну ціль – виплекати в українців солідарність та відчуття громадянського обов’язку. Як приклад, заохочував і високо оплачував практику студентів-українців у своїх лісах під час літніх вакацій, плекаючи в них працелюбність, патріотизм, солідарність та екологічну свідомість «Нехай вже молоді діти вчаться любити свою землю, нехай вчаться при ній працювати…», – навчав Праведний Митрополит («Перше слово Пастиря» (1900).

Революційність і новизна екоекономічних ідей Шептицького полягає й у тому, що тільки на століття пізніше Церква офіційно заявила про працю подібно/відповідно? до його ідей і практик:

– пройняту духовним змістом і засновану на гаслі «ora et labora», що сприятиме ще більшому захисту й повазі до довкілля (СБ, 126);

– у глобальному масштабі щодо якої слід змінити ряд сучасних економічних систем і підходів на більш шанобливі та відповідальні за довкілля (СБ, 16, 32, 109, 123, 129, 138, 189);

– з основної мотивації щодо якої має зникнути «заробіток будь-яким способом» (СБ, 36, 190), а натомість з’явитися «любов» (СБ, 211) і «спільне благо» (СБ, 95), адже сьогодні нам вкрай бракує усвідомлення спільного походження, взаємної належності та спільного майбутнього (СБ, 202);

– у цілях якої має бути піклування про світ та якість життя найнужденніших з почуттям солідарності, адже живемо в спільному домі – на планеті Земля, що її Бог довірив нам (СБ, 232).

Таким чином, церковне господарство, лісове господарювання та інші економічні проєкти митрополита Андрея були взірцями, у яких чеснота праці характеризувалася продуктивністю, ефективністю, екологічністю, моральністю і харитативністю, мотивація й цілі якої ґрунтуються на християнській вірі (Пс 8), спільному благові й любові. 

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• представити вірним у проповідях і катехизах концепцію чесноти праці у світлі віри та вчення Церкви, а також у конкретних прикладах із життя й служіння митрополита Андрея Шептицького;
• організувати весняну толоку спільно з парафіянами задля чистоти довкілля та добробуту громади;
• організувати паломництво в Марійський Духовний Центр «Зарваниця» та провести тематичну екскурсію у одне з церковних фермерських господарств чи інших господарських об’єктів, де максимально впроваджені екологічні інновації;
• організувати духовну мандрівку в Карпати – місця успішних екогосподарських проєктів митрополита Андрея Шептицького, зокрема у форельне господарство біля Підлютого.

Для мирян:

• впровадити у власний спосіб життя і практикувати молитву перед роботою і після неї, таким чином освячуючи її;
• відмовитися чи максимально мінімізувати використання хімічних засобів у садах і полях, впроваджуючи принципи органічного садівництва та землеробства;
• не спалювати біологічних решток сільськогосподарських рослин (бадилля картоплі, солому, траву тощо), надаючи перевагу компостуванню як найбільш дружньому до довкілля та безпечному для людей способові утилізації органічних речовин;
• не викидати господарські відходи в лісах чи на полях, а також хімікати та мийні засоби в річки, озера, моря;
• придбати екоінвентар, встановити енергоефективні верстати/прилади та відповідні засоби для використання у своєму роді занять та в оселі;
• якщо їздимо на місце праці автом, то постановити хоча б раз на тиждень користуватися громадським транспортом, велосипедом чи йти пішки. 

«Буває, що дорослі люди обходяться часом
з німою твариною в найвищій мірі нелюдяно й знущаються над нею...
Буває ще частіше, що малі діти без належної опіки … знущаються над комашнею й пташиною...
Взиваємо духовенство використовувати всяку нагоду, включно до проповідальниці,
що всяка тварина є ділом рук Творця, і тому з нею слід поступати людяно …
виховувати дітей на правдивих опікунів і приятелів тварин»

Митрополичий ординаріат, Людяне обходження й охорона звірят, Відозва № 6664Л від 24.06.1938

РОЗВАЖАННЯ

Негуманне ставлення до тварин було настільки поширеним явищем у галицькому суспільстві, що митрополит Андрей звернув увагу на цю проблему через офіційний церковний документ –  відозву свого Ординаріату. Очевидці констатували факти «панування жорстокості на кожному кроці» в людському ставленні до тварин^[1].  Наприклад, львівська жандармерія впродовж лише кількох місяців 1883-1884 рр. зареєструвала понад сімдесят звернень про випадки жорстокого поводження з тваринами. Тому, аби зарадити такій тенденції, вже з початку ХІХ ст. в Англії та в усьому світі засновуються відповідні організації із захисту тварин, яких наприкінці століття налічувалося вже понад вісімсот.

На наших теренах найвідомішим було Галицьке товариство охорони тварин, створене 1876р., яке за десять років нараховувало понад тисячу членів. Товариство, крім екопросвітництва, дбало, зокрема, про належне утримання собак у будах, аби взимку вони були забезпечені теплими харчами і незамерзлою водою; про гідне ставлення до коней й домашньої птиці; годувало птахів у парках й на Високому замку; сприяло тому, аби таврування худоби здійснювалося на рогах, а не на шкірі; ініціювало спорудження на ринках спеціальних накриттів (від дощу і сонця) для телят, стежило, аби їх транспортували на возах, вистелених соломою, а ноги були не зв’язані; засновувало притулки для бродячих тварин…^[2]. Митрополит Андрей усіляко підтримував такі Товариства і сприяв їх діяльності^[3].

Врешті 1931 року на Конгресі у Флоренції було вирішено відзначати Всесвітній день захисту тварин, а серед католицького духовенства Європи започатковано традицію щорічно в четверту неділю після Зіслання Святого Духа виголошувати проповіді про милосердя в ставленні до тварин^[4].

На переконання Шептицького, Боже створіння-природа покликана стати для людини не  об’єктом експлуатації та знущання, але подругою^[5], а всі тварини – приятелями. У ставленні до  них має проявлятися людяність. Слід поважати творіння, тобто бачити світ і любити його так, як Бог бачить і любить. І це потрібне для справжнього щастя^[6], яке полягає перш за все в любові до Бога, одне до одного, до тварин і до світу. Уже від народження в людське серце закладено співчуття, воно є вразливим до терпіння ближнього, тож «навіть терпіння тварин воно відчуває та співчуває з ними»^[7]. Саме тому Митрополит Андрей засуджує жорстоке й аморальне поводження з тваринами, навіть при виконанні професійних обов’язків. Наприклад, неприйнятною для нього була професія гицля, що передбачала відловлювання собак на вулицях міст. З цього приводу він зауважує: «Не є гарно, коли і бідні собаки здалека перед ним втікають, як перед якою заразою»^[8].

Позиція Праведного Митрополита Андрея Шептицького щодо ставлення до братів наших менших та його настанови перегукуються з сучасним ученням Церкви про відповідальність за створіння в енцикліці «Славен Будь», яка навчає, що «наша байдужість або жорстокість щодо інших істот рано чи пізно вплине на наше ставлення до інших людей. У нас лише одне серце, і та сама вбогість, що змушує нас погано ставитись до тварин, невдовзі може проявити себе у стосунках з іншими людьми. Кожен прояв жорстокості щодо будь-якого створіння суперечить людській гідності» (СБ, 92).

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• долучатись щорічно 04 жовтня до відзначення Міжнародного дня захисту тварин (через тематичні єктенії, молитви, проповідь, окроплення свяченою водою);
• порушувати у проповідях питання відповідальності за тварин та гуманного ставлення до братів наших менших;  
• виховувати і плекати любов та відповідальність до тварин під час тематичних катехиз для дітей, молоді та дорослих, демонструвати відповідні тематичні ролики й анімації.
• організувати екскурсії для школярів/парафіян у реабілітаційні центри для тварин і птахів, домівки врятованих тварин, педагогічні ферми тощо.

Для мирян:

• виключити зі стилю життя відвідування цирків (де використовують тварин) та дельфінаріїв, перегляд розважальних заходів, де страждають тварини (корида, бої собак/півнів) та ін.;
• започаткувати сімейну традицію відвідин домівок врятованих тварин і притулків та підтримки цих закладів;
• розглянути можливість узяти домашню тварину з притулку та створити їй належні умови;
• уникати утримання диких тварин у домашніх умовах;
• створити умови щодо належного утримання свійських тварин;
• змайструвати годівничку і вчепити в найближчому парку, на подвір’ї чи в саду. Підгодовувати птахів у зимовий період;
• вилучити з власного гардеробу одяг (шуби, пальта, комірці) з натурального хутра.

[1] Див. В. Дудкевич, «Охорона звірят» // Мета 24 (1939) с. 8.

[2] Див. О. Проців, «Гуманне ставлення до тварин у кінці ХІХ – на початку ХХ ст.».

[3] ЦДІАЛ України, ф.408, оп.1, спр.602, арк.1.

[4] В. Дудкевич, «Охорона звірят» // Мета 24 (1939) 8.

[5] А. Шептицький, «З філософії культури» (липень 1935), у П.П., Т.4, c. 723-724.

[6] Пор. А. Шептицький, Християнська праведність (12.02.1935), у Пастирські Послання (1918-1939), т. 2, Артос, Львів 2009, с. 948, 977; А. Шептицький, «З філософії культури» (липень 1935), у П.П., Т.4, c. 725

[7] Пор. А. Шептицький, Про милосердя. Пастирське послання до духовенства та вірних (19.05.1942), у Пастирські Послання (1939-1944), т. 3, Артос, Львів 2010, с. 209.

[8] Пор. А. Шептицький, Канадийським Русинам. Пастирське послання Митрополита (лютий 1911), у Пастирські послання (1899-1914),Т.1, Артос, Львів 2007, с. 732-733.

«… гори – це місця, особливим способом посвячені Богу»

Митрополит Андрей, стаття «Церква на горі», 1934

РОЗВАЖАННЯ 

Загальновідомою є «слабкість» до гір, яку впродовж свого життя відчував святий Папа Іван Павло ІІ: Татри, Термінілло, Доломіти… Святіший Отець стверджував, що саме в горах «зникає безладна метушня міста, панує тиша безмірного простору, яка дає змогу людині почути внутрішнє відлуння голосу Бога».

А чи відомо нам, українцям-християнам, що ми маємо не лише «гірського» Папу, але й свого «гірського» Митрополита – Андрея Шептицького, котрий завжди плекав неабиякий пієтет до гір, називаючи їх «найкращими частинами нашого краю»?

Гори для нього завжди були особливим місцем зустрічі людини з Богом. Підкреслював, що у Святому Письмі часто траплялися відповідні факти (поклонінь, молитов, жертвоприношень), пов’язані зокрема з Авраамом і Соломоном (г. Морія), Давидом (г. Сіон), Мойсеєм (г. Синай), Христом (Тавор, Голгота) тощо. Шептицький вважав гори «прообразом Христового Царства – Неба». Недарма, як влучно він зауважив, у  християнстві зазвичай шукають місця для спорудження храмів саме на вершинах гір чи пагорбів (як, приклад, Святоюрська гора у Львові, Ясна гора в Гошеві), і кожна така церква немов промовляє до нас: «Угору піднесім серця» - до Неба, до Бога! Самі гори та вершини Митрополит називав «голосом, що дає свідоцтво про Бога»,  вважав їх великим даром і ласкою для людей, нагадував, аби завжди за них дякували, у них Бога пізнавали та Його, як найкращого Тата, усім серцем любили.

«Гори» Митрополит Андрей також шукав у людських серцях, які в переносному значенні поставали немов «височини наших душ», це царює правда, справедливість та любов і до яких провадять людину Боже Слово, Церква, молитва, віра й надія. Він вважав, що лише на таких «вершинах», де панує «чисте серце, щира воля і любов», де є бажання добра, де плекають християнські чесноти, можна правдиво поклонятися Богові, підноситися до Нього вгору. На противагу цим «височинам», у глибині серця існують т. зв. «низини», сповнені «болота і бруду».

Його улюбленими гірськими куточками були насамперед наші Українські Карпати: Сколівські Бескиди (Гребенів, Тухля), Гуцульщина, Ґорґани (літня резиденція в Підлютому). Серед закордонних – Татри (Закопане), краєвиди яких, за свідченням Йосифа Сліпого, часто згадував. Вісімнадцятилітнім відвідав також гори Південного Тиролю в Альпах (м. Мерано), які порівняв із «чудотворною іконою, перед якою треба молитися…».

Митрополит Андрей всіляко заохочував вірних до мандрівок горами. Провадив активну співпрацю з українськими краєзнавчими й молодіжними організаціями, поєднуючи таким чином, туристсько-рекреаційну діяльність з охороною природи. Також з його благословення в  церковному часописі «Мета» часто публікувалися враження відомих мандрівників-християн, з якими розділяв свою любов до гір:

- «Чудова природа наших гір викликує такі вражіння, що хто раз там був, цей не може вже опертися спокусі піти ще раз, хоч би навіть у ті самі околиці, щоби ще раз і ще раз упоюватися тою красою й величчю»;

- «На вершині огортає людину почування величі, маєстатичности, душа росте й горить любов’ю до природи, до її Творця; тут возвеличує людина Всевишнього за Його всемогутність, премудрість і доброту. Гори виховують людину на благородну та добру істоту»;

- «У горах … любов ваша до Всевишнього й рідного краю не матиме границь..».

Тепер, у часі жахливої війни, хочеться за прикладом Праведного Митрополита якнайчастіше вибиратися в гори, де в особливий спосіб молитися й взивати:

«Очі мої підводжу я на гори: звідки прийде моя допомога?» (Пс 121, 1) та «Хай гори принесуть народові мир, і горби – справедливість» (Пс 72, 3).

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• у проповідях, катехизації та на уроках християнської етики познайомити парафіян із біблійними героями, які молилися, шукали й зустрічали Бога в горах;
• провести тематичну зустріч із парафіянами, на якій представити Праведного Митрополита Андрея Шептицького у світлі любові до гір;
• організувати екскурсії/прощі в гори (у т. ч. під назвою «Гірськими стежками митрополита Андрея»), реколекції (зокрема, у Підлютому) та провести екоакції задля прибирання гір від сміття;
• практикувати звершення Божественної Літургії та інших Святих Таїнств у горах.

Для мирян:

• знайти в соцмережах і вподобати спільноти любителів мандрівок у гори;
• практикувати одно- чи й багатоденні мандрівки горами (із можливим залученням священника для духовного супроводу);
• планувати щорічні сімейні чи особисті відпустки з тривалим відпочинком у горах;
• насолоджуватись величною красою гір і допомагати звільняти їх від сміття не лише в рамках організованих екоакцій, але й під час особистих чи спільних гірських мандрівок.

«Мої молитви […] нехай стережуть Ваші весняні засіви від граду й пересадної засухи чи вогкости»

А. Шептицький, «Христос Воскрес!» («Мета», 1934)

РОЗВАЖАННЯ

Андрей Шептицький був людиною твердої віри, глибокої духовності, постійної молитви й високої моралі. Патріярх Йосиф Сліпий характеризував його так: «Найперше був він глибоко віруючою людиною, яка спиралася на розумові докази і волеві постанови, і вона була двигуном і нормою всіх його думок і чинів. Він мав великого духа молитви, робив годинні розважання перед Найсвятішими Тайнами і довгі благодарення, в часі яких обдумував свої постанови і рішення. Передусім, пройнятий був живою вірою в Євхаристійну присутність і до Христа звертався безпосередньо, з величезним, безмежним довір’ям. … щоденно читав Святе Письмо». Мати Софія зазначала, що ще з раннього дитинства її син Роман мав великого духа молитви: «Вже від трьох років знав короткі молитви, зокрема «Під Твою милість прибігаєм». Коли навчився писати, вона скрізь знаходила клаптики паперу з уривками молитов і тим чи іншим дитячим поясненням таїнств Вервиці, яку часто молився, катаючись верхи на поні. Як заходила ніч, він обкручував її довкола зап’ястя і так засинав. Змалку прислуговував під час Літургії. А під час Євхаристії тримав руки складеними, а очі були опущені: ніхто ніколи не вчив його цьому». Щоденна молитва була центром усього життя Праведного Митрополита і гармонійно поєднувалась із його церковним та суспільним служінням.

Щодо Божих створінь – живої і неживої природи – то в аспекті віри й молитви Митрополит Андрей у посланнях й проповідях, подібно як Христос, часто послуговувався назвами рослин, тварин і явищ навколишнього світу, передаючи правди віри. Часто вживав назви створінь у різних алегоріях, порівняннях і притчах.  Наприклад, писав: «…молитва має всі прикмети сонця. З сонця йде життє, без сонця ані люди, ані звірята, ані рослини не могли б жити. Воно є джерелом життя і всякого руху, всякої краси. А лікарі знають, що сонячне світло єсть на многі хвороби єдиним або бодай найліпшим ліком» (пастирське послання «Про молитву», 1911).

По своїй суті Божі створіння були для Шептицького не лише «дорогою й засобами» до пізнання Бога та Його істини, але й безпосередньою ціллю молитви. Він знав, що остаточна мета всесвіту – Божа повнота й усі створіння рухаються з нами і через нас до спільної цілі, якою є Бог. А згідно вчення Церкви, одна з головних місій людини – привести всі створіння назад до їх Творця, плекаючи братерські відносини з навколишнім світом за прикладом св. Франциска з Асижу (див. Енцикліка «Славен Будь», 83, 100, 221), визнаючи за всіма живими істотами притаманну їм цінність у Бога, адже «самим фактом свого існування вони Його благословляють і віддають Йому славу» (Пс 148, 3-5; ККЦ 2416), та живуть для Нього (Лк 20, 38), стають видимою іконою невидимого Бога. Митрополит розумів, що людські гріхи негативно впливають як на людей, так і на все створіння (пор. Мр 11, 12-25; Мт 21, 18-22), яке через наші гріхи, зокрема й екологічні, «понині стогне і страждає у тяжких муках» (Рим 8, 22). Саме тому він особисто, заохочуючи й інших душпастирів, молився за Боже створіння, у т. ч. землю, сади, домашніх тварин, пасіку, та уділяв благословення.

Заснування в 1937 році з ініціативи владики Андрея монашого скиту в Ґорґанах свідчить про розуміння важливості Літургії в житті кожного християнина, а особливо того, який перебуває цілодобово й по декілька місяців у горах, серед лісу й іншого Божого творіння. Ця обитель отців-студитів в урочищі Лужки була місією для лісорубів, декілька сотень яких не покидали гір, виконуючи свою професійну діяльність. Їхня молитва була спрямована до Всевишнього Творця з вдячністю за Його дари створіння, а їх духовне збагачення підвищувало рівень екологічної свідомості й  перешкоджало вчиненню екологічних гріхів,  зокрема таких, як бездумне вирубування й розкрадання лісу та браконьєрство.

У часи Шептицького набуло поширення культу двох святих – Губерта і Євстахія, які й дотепер залишаються покровителями працівників лісової сфери. Так, зокрема, на Закарпатті в останні роки відбулося посвячення греко-католиками кількох каплиць у горах на честь св. Губерта. Плекання культу цих святих (а також св. Франциска з Асижу та св. Антонія Падуанського) є також особливо важливим для сучасного екологічно-молитовного служіння Церкви.

Попри традиційні літургійні норми, Шептицький вважав, що «справжнім храмом Божим» є весь сотворений Богом світ («Про Церкву», 1901 р.), і тому для нього цілком природним і нормальним було поклонятися Господеві й зустрічатися з Ним у молитві та Святих Тайнах серед природи, зокрема в горах, серед «неписаних ікон» унікального Божого створіння. Як приклад, під час візитації у с. Тухля на Сколівщині (1916 р.) він декілька годин сповідав вірних не в приміщенні храму, а під деревами на церковному подвір’ї. Митрополит Андрей саме в мальовничих куточках гір засновував та посвячував літні резиденції й реколекційні центри, які часто відвідував особисто й заохочував до цього інших душпастирів і мирян, як приклад – «Кедрові Палати» у Горганах, санаторій-вілла «Зелемінь» у с. Гребенів на Сколівщині. «У цьому контексті засвідчу із власного життя, що свої переддияконські (2022) та передсвященичі (2023) п’ятиденні реколекції і молитовні зустрічі з Татом Небесним мав радість організувати й пережити в улюблених гірських околицях митрополита – при монашому скиті оо. Студитів в Лужках (прим. авт.)».

Людське призначення і щастя полягає в прославі свого Творця (Gaudium et spes, 14), а хвалу Богові людина віддає в особливий спосіб через пошану до Божого творіння (Катехизм УГКЦ «Христос наша Пасха», 997). Тому від кожного з нас, від наших мотивів, рішень й вчинків, а також слів та щоденних молитов безпосередньо залежить і стан того середовища, у якому проживаємо, – сім’я чи спільнота, село чи місто, і врешті наш спільний Дім-Земля. Адже весь світ є храмом Бога живого, є місцем Його прославлення. Таким чином людина покликана разом з усім створінням спільно творити Царство Божої слави на засадах Його любові, гармонії та справедливості.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• під час недільної Літургії додавати до прохань на сугубій ектенії також і наміри за збереження Божого створіння – природи;
• у проповідях, катехизах та духовних розмовах плекати свідомість християнської відповідальності за створений Богом світ, значення молитви для збереження й примноження природної спадщини Творця й необхідності сповіді з екологічних гріхів;
• у часі Великого Посту провести Екологічну Хресну Дорогу;
• під час Йорданських відвідин благословляти й окроплювати городи, сади, домашніх тварин;
• провести тематичні зустрічі й катехизи з поширення культу відомих святих, які були зразком життя в гармонії з Творцем  і всім Його створінням;
• молитовно відзначати знакові церковно-екологічні свята, як, наприклад, День Бога-Творця, Час відповідальності за створіння, Годину Землі тощо в поєднанні з організацією освітньо-виховних та практичних заходів природоохоронного спрямування.

Для мирян:

• у щоденних молитвах дякувати своєму Творцю і Спасителю за дар життя й спільний дім – природу, перепрошувати за огріхи в ставленні до довкілля та просити ласки гідного свідчення віри в управлінні Божими природними дарами;
• плекати культуру частого приступання до святої Тайни покаяння, що включає також екологічний іспит сумління та покаяння за вчинення гріхів проти Божого створіння – природи (однак не менше одного разу – під час Великого посту, а якщо вперше, то з усього життя);
• вибратися в мандрівку/прощу і помолитися приватно чи сімейно Екологічну Хресну Дорогу або інші екомолитви на природі в одному із паломницьких місць, пов’язаних із Праведним Митрополитом Андреєм Шептицьким (наприклад, на Побійній горі в Крехові, Чернечій горі в Уневі, Ясній Горі в Гошеві у Митрополичих садах у Львові, монашому скиті в Лужках, Маріїнському духовному центрі «Зарваниця», Митрополичих палатах у Підлютому);
• прочитати книги чи переглянути фільми про відомих святих, які були взірцем ставлення до Божого створіння – Франциска з Асижу, Антонія Падуанського, Губерта, Святішого Отця Івана Павла ІІ та ін., намагатися втілювати їх приклад в особистому житті та діяльності.