Притча про блудного сина чи доброго Батька, як її інколи називають, є уроком покаяння, що приготовляє нас до благодатного часу Великого Посту. Це історія про покаяння, якому передує упадок, покаяння, якому передує гріх. Це розповідь про сина, що через власну легковажність покидає дім любові, Отчий дім, і повертається до того дому іншою людиною, та все ж сином. Це зворушливий опис батьківської любові, надії та очікування, що не піддається логічному поясненню, а просто змушує думати – думати про Бога і думати про себе. І, врешті-решт, це розповідь про мене, одного з тих мільйонів синів, який щодня звертається до Бога «Отче».

Притча розпочинається дуже просто, і її сюжет швидко розвивається. Ми перечитуємо чи слухаємо цю притчу з надією якнайшвидше почути ту частину, яку, напевно, всі люблять найбільше. Маю на увазі до сліз зворушливу зустріч Батька і блудного сина десь на дорозі перед домом, зустріч, яку так люблять зображувати художники. Однак слід звернути увагу на те, що є на самому початку розповіді: син вимагає у рідного батька отримати свою частку маєтку, що, безперечно, мало б дуже образити Батька. Але стається щось зовсім інше. Тут немає опису ображеного батька, криків, сварки, а є проста констатація факту: «І батько розділив між ними свій маєток». Кожен із синів отримав свою частку маєтку, до якого вони мало що приклалися. Про що це свідчить? Ні про що інше, як про любов і довіру Батька.

Сьогоднішнє торжество Господа нашого Ісуса Христа, Царя Всесвіту, вінець літургійного року, знаменує також закінчення Року Віри, оголошеного Папою Бенедиктом XVI, до якого ми зараз подумки звертаємося з величезною любов’ю і вдячністю за цей дар, який він нам зробив. Цією провіденціальною ініціативою він дав нам можливість знову відкрити для себе красу того шляху віри, який почався в день нашого Хрещення, який зробив нас чадами Божими, і сестрами, і братами в Церкві, – того шляху, кінцевою метою якого є наша повна зустріч з Богом і впродовж якого Святий Дух очищує, піднімає і освячує нас, щоб ми змогли увійти в щастя, якого жадає наше серце.

Хочу також адресувати сердечне і братнє вітання присутнім тут Патріархам і Верховним Архієпископам Східних Католицьких Церков. Знак миру, яким я обмінявся з ними, – це насамперед знак вдячності єпископа Риму цим спільнотам, які сповідують ім’я Христа з гідною наслідування вірністю, нерідко оплаченою високою ціною.

Цим жестом, через них, я також хотів би обійняти всіх християн, що живуть на Святій Землі, в Сирії і на всьому Сході, щоб випросити для них дару миру і злагоди.

Ваше преосвященство, Владико Йосифе, всечесні отці, преподобні брати і сестри, дорогі в Христі брати і сестри. Слава Ісусу Христу! Найперше дозвольте мені привітати достойних гостей з Канади, які сьогодні є між нами: пана міністра еміграції, мультикультурності і громадянства Джейсона Кенні та надзвичайного і повноваженого посла Канади в Україні пана Троя Лупашника.

Дуже часто у Святому Письмі ми знаходимо один глибокий символ, який нам розповідає про Бога. Тим символом є Боже око. Я думаю, що багато з вас бачили той знак Божого ока у трикутнику, який споглядає на безодні, на Всесвіт. З одного боку це Боже око означає неустанне чування і захист Божий над праведником, але з іншого боку це Боже око є знаком всепроникаючого глибинного пронизування отим Божим баченням усього сотвореного, зокрема людського серця. Псалом 139 каже нам: «Боже, Ти знаєш мене, коли сиджу і встаю я. Ти знаєш глибину мого серця. Пронизь мене Твоїм оком. Якщо я є на неправдивій дорозі, скеруй мене на путь істини». Можливо, оцей символ всепронизуючого Божого Батьківського ока є гарним впровадженням для нас у цю неділю, для нас, які слухаємо притчу про блудного сина.

Усе Боже створіння перебуває в очікуванні приходу свого Господа, сподівається знову знайти Того, хто зробить його довершеним та сповненим миру. Єврейською мовою «мир» звучить як «шалом», що означає «не бракує нічого, що є необхідним для повноцінного життя».

У Святому Письмі саме Ісус Христос уособлює мир. Він приходить до свого Створіння, як жених до нареченої, котра створена так, що лише в Ньому віднайде абсолютний мир, адже саме з Його повноти вона постала: «… з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка» (Бут 2, 22). Святе Письмо часто представляє Божий народ, а з ним і ціле створіння як Невісту Господню.

Оскільки Божий світ був створений у Христі і для Христа, як Його тіло, Він опікувався створінням, як власним тілом. Відповідно, Христова невіста (Церква) має чинити так само. У такій гармонії вона мала б зростати і зустріти свого Жениха у Світлий День Пасхи – Його Другого Пришестя.

«Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19, 10). Цими словами Христос запрошує кожного з нас взяти участь у божественному промислі спасіння людини та усього створіння.

Вже з перших сторінок Святого Письма дізнаємось про створення Богом світу як цілісного організму, невід’ємною складовою якого є сама людина, котра покликана піклуватись про нього і оберігати як зіницю власного ока. Однак людина дозволила себе обманути дияволу і стала невільницею нової руйнівної «логіки життя», яка загрожує не тільки суспільству, але й всьому створінню, яке вона покликана оберігати. Але незважаючи на те, що людина відкинула Бога і забула про своє первинне покликання, Господь залишається вірним своїм обітницям.

Євангеліє 15 неділі по Зісланні Святого Духа представляє нам розмову Ісуса Христа із законовчителем. Питання, яке задав законовчитель Ісусові, щоб його випробувати, стосувалося найголовнішого – спасіння людини. Для спасіння Господь дає людині заповіді Божі, які є дороговказом до Царства Небесного. Так як дорожні знаки є дуже важливі і другорядні, так і заповіді Господь дає людині різноманітні. Законовчитель захотів почути від Христа ту одну, яка є ключовою для людського спасіння. Але Ісус називає не одну, а дві, на яких тримаються закон і пророки. Зі слів: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю", – розпочинається кожна юдейська молитва. Через її дотримання людина перебуває у зв’язку зі своїм Творцем. Друга заповідь має не вертикальний, а горизонтальний вимір і взята Ісусом із Книги Чисел: "Люби ближнього твого, як себе самого". Тут ключовим словом також є любов. Той, хто дав ці заповіді, сам їх і виконав. Дивлячись на хрест, у якому перетинаються вертикаль і горизонталь, пізнаємо ці два виміри Бога і ближнього. Ближнім виявився розбійник, який розкаявся. Відтоді знак хреста є найкращим виявом любові: синівської – до Отця, Божої – до людини. Кожна любов випробовується готовністю померти за того, кого любиш.

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє, нехай святкує увесь видимий світ і невидимий, Христос бо воскрес – радість вічна!»

Сьогодні Свята Церква виявляє невимовну радість усього Божого створіння. Це є плід навернення людини заради порятунку Господнього довкілля (створіння), до якого закликала Церква. Беручи активну участь у літургійному житті Церкви та здійснюючи заповідь любові до ближнього, ми переживали наше навернення – зміну способу мислення та поведінки. Прийнявши стан каянника, ми уподібнились до Марії Магдалини, яка, цілуючи, обмила ноги Ісуса своїми слізьми і намастила їх пахощами своєї нової свідомості. «Прихились до моїх сердечних зітхань ти, що прихилив небеса твоїм невимовним приниженням, нехай поцілую і знову обітру волоссям моєї голови твої пречисті ноги, яких луну, в раю, по полудні, почула Єва своїми ушима і настрахалася.» (Стихира Великої Середи). Так Божественний світ приступав до свого Творця, приймаючи Його служіння задля порятунку людини і її довкілля.

Завершився благодатний час Великого Посту - час відродження усього Божественного створіння. Старому життю без Бога настав кінець, натомість прийшов Ісус Христос, щоб започаткувати нову еру для порятунку та обожествлення довкілля. Іван Хреститель, усвідомивши цю новизну, закликає до навернення: «Покайтесь, бо наблизилося Царство небесне» (Мт 3,2). Кожен із нас, увірувавши у благовість Христа, став активним учасником великопосного відродження Церкви.

Не лише людина зраділа приходу Спасителя – уся природа, яка потерпає та гине від прокляття (пор. Бут 3,17), «...нетерпляче очікує виявлення синів Божих» (Рим 8,19). Чим більше ми стаємо подібними до Архетипу Христа, тим ріднішим для нас стає навколишній світ. Існує багато ініціатив та проектів для порятунку гинучого довкілля, але вони залишаться неефективними, якщо їх не довершить Христос власною посвятою.