Екологічний імператив у соціальній доктрині католицької Церкви

Екологічний імператив у соціальній доктрині католицької Церкви

Одним із основоположних завдань учительського уряду Церкви є герменевтичний переклад морального Одкровення про суспільний порядок у світі на мову, спосіб думання та ситуацію певного часу і проголошення цього вчення з відповідним ступенем зобов’язання [див. 15, с. 932]. Соціальна доктрина католицької Церкви (далі СДКЦ), яка включає в себе сукупність орієнтирів для формування суспільного порядку, відповідно до основоположних правд віри, стоїть на службі виконання місії Церкви, тобто спасіння людини, яка живе в конкретному часі та середовищі і зустрічається з конкретними суспільними проблемами, які, суттєвим чином, впливають на її життя.

Згідно з ІІ Ватиканським собором Церква покликана “завжди розпізнавати знаки часу й пояснювати їх у світлі Євангелія” [2, № 4]. Одним із емінентних знаків нашого часу є екологічна криза, що виражається в антропогенному виснаженні, забрудненні та руйнуванні природного довкілля в глобальних масштабах з катастрофічними наслідками для всього людства.

Хоча на сьогодні ще не з’явилась довгоочікувана, в середовищі богословів-моралістів, екологічна енцикліка, все ж більшість соціальних документів римських архиєреїв та ієрархії католицької Церкви на локальному рівні, останними десятиліттями торкаються окремих соціально-екологічних питань та намагаються запропонувати свій погляд щодо причин їх виникнення і шляхів розв’язання.

В даній статті будуть проаналізовані основні документи СДКЦ на екологічну тематику з метою дослідження імперативу відповідального ставлення до природного довкілля, як автентичного християнського покликання та важливого інструменту покращення екологічного становища планети.

Починаючи із середини ХХ століття учительський уряд Церкви неодноразово висловлює своє ставлення до питань, які відіграють важливу роль в контексті сучасної екологічної кризи, як наприклад, питання амбівалентності технічного прогресу, атомної енергії та справедливого розвитку. Дані теми були предметом суспільного вчення чисельних звернень папи Пія XII, енцикліки „Mater et magistra„ (1961) папи Івана XXIII, Душпастирської конституції II Ватиканського собору  „Gaudium et spes„ (1965) та енцикліки „Populorum progressio„ (1967) папи Павла VI [див. 13].

Католицька Церква однією з перших відреагувала на видимі знаки екологічної загрози. Вже рік перед оприлюдненням загальновідомого звіту Римського клубу “Про межі росту” (1972), який вважається першою віхою на шляху пробудження екологічної свідомості, Святіший Отець Павло VI в апостольському листі „Octogesima adveniens„ (1971) застерігає людство від непоміркованого використання природних ресурсів, яке приводить до руйнування природи та, відповідно, до знищення передумов життя людини [див. 17, № 21]. У тому ж 1971 році Римський синод єпископів в документі „De iustitia in mundo”, аналізуючи проблематику суспільної справедливості, торкається її екологічних складових та констатує, що необхідні для людського життя природні ресурси повітря, води та всієї біосфери землі не є необмеженими і тому їх потрібно турботливо захищати як спільне благо всього людства [див. 11].

Усвідомлення екологічної загрози у всесвітньому масштабі вперше проявилося на Міжнародній конференції в Стокгольмі, яку організувала ООН у 1972 році під заголовком «Human Environment» (Довкілля людини). Саме тут представники із 110 делегацій світової спільноти постановили кардинально переглянути ставлення сучасної цивілізації до планети Земля і визначили фундаментальні принципи, які мають регулювати права та обов’язки людей щодо навколишнього середовища. При цьому була врахована позиція Папського Престолу. У своєму Посланні до Конференції у Стокгольмі папа Павло VI акцентував увагу на питанні людської солідарності, в контексті сучасної проблематики природного довкілля та майбутніх екологічних загроз, а також закликав до зміни стилю життя та поміркованого використання природних ресурсів [див. 16, с. 530]. Більш систематично позиція Ватикану щодо екологічного питання на Стокгольмській конференції була висловлена у Заяві голови делегації Папського Престолу, в якій було наголошено зокрема на наступних моментах [див. 16, с. 530]:

  • Католицька Церква вважає, що гармонія між людством і природою може бути відновлена лише тоді, коли людина переосмислить пріоритет цінностей і визначиться у своїй поведінці відповідно до принципу: «більше бути» замість «більше мати»;
  • захист довкілля, у процесі економічного розвитку, вимагає відповідних зусиль як на національних, так і на міжнародному рівнях;
  • держава Ватикан дбає про довкілля в межах власної території, яка є унікальним культурним і мистецьким спадком.

Найбільш повний та систематичний аналіз питання відповідальності людини за своє природне довкілля міститься у вченні папи Івана Павла ІІ, яке «зеленою ниткою» пронизує екологічна тематика [див. 3]. Вже в своїй першій енцикліці «Redemptor hominis», в контексті роздумів про спасіння людини, Святіший Отець застерігає людство перед небезпекою диктату техніки та споживацької ментальності і пригадує про призначення всього Божого створіння – природи: через Спасителя Христа ввійти у Божу спасаючу дійсність [див. там само, с. 23-28].  У своєму соціально-екологічному вченні понтифік аналізує не тільки конкретні ознаки чи зовнішні прояви екологічної кризи, але, передовсім, старається ідентифікувати її основоположні причини. Зовнішні кризи, включно із кризою природного довкілля, папа Іван Павло ІІ розглядає як наслідок внутрішньої кризи людини – кризи її духовності та моральності, кризи її стосунку з Богом.  Екологічна криза, на думку папи, має безпосередній зв'язок з моральним непорядком, що настає внаслідок відвернення людини від Бога. «Коли людина відвертається від плану Творця, вона спричинює дисгармонію, яка приводить до неминучого зворотнього впливу на весь створений порядок. Якщо людина не живе в мирі з Богом, то і сама земля не може мати миру” [там само, с. 36], – констатує понтифік.

Руйнування довкілля, за вченням папи Івана Павла ІІ, є спричинене, насамперед, викривленим розумінням людиною своєї божественної сутності, місця та завдань у навколишній природі. “Коли вилучити Божественний контекст, то значення всіх речей зазнає глибокого перекручення, а сама природа перестає бути “mater“, тобто матір’ю і зводиться до “матеріалу”, який можна піддавати будь-яким маніпуляціям” [там само, с. 57].

В енцикліці „Centesimus annus“ Святіший Отець навчає, що свавільне ставлення до Землі, людини, яка є опанована споживацьким та гедоністичним менталітетом, без респектування свого Божественного призначення, викликає “повстання природи”. Подібне ставлення він класифікує як “антропологічну помилку”, що є основним фактором руйнування створеного Богом світу. Відповідно, вирішення екологічного питання залежить, в першу чергу, від виправлення цієї помилки, або, за словами папи – відновлення “екології людини” [див. там само, с. 47-48].

У енцикліці „Sollicitudo rei socialis“ папа констатує, що людство, у своєму ставлені до природи, є підпорядковане не тільки біологічним, але і моральним законам, які не можна безкарно порушувати [див. там само, с. 32]. Рівночасно, понтифік підкреслює автентичне покликання кожної людини, а також Церкви в цілому, рятувати наше природне довкілля та всю природу [див. там само, с. 32-33]. У посланні до Всесвітнього дня миру (1 січня 1990 року) “Мир з Богом-Творцем – мир із всім створінням” Святіший Отець Іван Павло ІІ систематично аналізує взаємозв’язок між внутрішнім станом людини, миром між народами та станом природного довкілля. В основі даного документу лежить вчення про те, що кожна людина має вагомий обов’язок – піклуватися про Боже створіння – природу [див. там само, с. 44], а також, що екологічний обов’язок християн – “обов’язок стосовно природи і Творця є суттєвою складовою їх віри” [там само].

На фоні глобалізації екологічної загрози світова спільнота намагається об'єднатись у пошуках виходу. Важливим внеском на цьому шляху стала конференція «Довкілля та розвиток» (загальновідома як «Саміт Землі»), організована ООН в 1992 в Ріо-де-Жанейро, де були закладені основи для стартування глобальних проектів з відновлення стану навколишнього середовища. На цій конференції були прийняті такі стратегічно важливі, для збереження природи, документи, як: “Декларація про довкілля та розвиток”, “Декларація про збереження лісу”, “Порядок денний на XXI століття” і угоди “Про зміну клімату” та “Біологічне різноманіття”. [див. 1, с. 252]

Під час роботи конференції було визнано нерозривність еколого-економічних зв’язків, а зокрема те, що економічний розвиток, у відриві від екологічних вимог, приводить до перетворення планети на пустелю, а вирішення екологічних питань без відповідного економічного розвитку може викликати злидні та різного роду несправедливість. Саме тут була сформована концепція “сталого розвитку”, як розвитку, що забезпечує задоволення потреб нинішнього покоління людей без загрози задоволення потреб прийдешніх поколінь та передбачає ощадливе ставлення до довкілля, коли люди братимуть від природи лише необхідне для їхнього життя, обов'язково зважаючи на те, чи зможе природа відновити свої ресурси. [див. там само, с. 252].

Папський Престол брав активну участь у підготовці “Саміту Землі” та вніс свою вагому лепту для осягнення позитивних результатів конференції завдяки релігійно-етичному обґрунтуванню відповідальності за планету. Згідно з резюме делегації Папського престолу, фундаментальними принципами для вирішення екологічних питань має бути цілісність усього Божого створіння і повага до життя та гідності людини. Декларація папської делегації містить такі наступні складові, які є релевантними для екологічного питання [див. 16, с. 532]:

  • люди, які шанують довкілля, вшановують Бога-Творця Всесвіту;
  • руйнування окремих складових створеного світу – це руйнування того, що, згідно з волі Бога, має існувати для спільного блага людства;
  • по-варварськи ставитись до природного середовища означає ображати Бога;
  • необхідно з пошаною ставитись до довкілля;
  • кожна людина має зробити особистий практичний внесок для пошанування та збереження Божого створіння – природи.

Участь Папського Престолу в роботі “Саміту Землі” була надзвичайно важливою, оскільки одним із його основних результатів стало формулювання концепції сталого розвитку, яка, по-суті, відповідає християнському розумінню комплексного характеру відповідальності людини за створіння та необхідності гармонійного співжиття людей з природою.

Апогеєм вчення папи Івана Павла ІІ про релігійну відповідальність людини за природне довкілля став апостольський лист “Ecclesia in America“, в якому понтифік в черговий раз пригадує, що з віри в Бога Творця “... для кожного випливають конкретні обов’язки стосовно довкілля” [3, с. 76]. Рівночасно, Святіший Отець визначає безвідповідальне руйнування природи як один із найважчих гріхів і зараховує його до категорії соціальних гріхів, які кричать до неба [див. там само, с. 77]. На перший погляд, може видатись незрозумілим, чому руйнування довкілля ставиться учительським урядом Церкви в один ряд з гріхом навмисного вбивства людини та іншими найтяжчими злочинами проти людини та суспільства. Подібна логіка стає більш зрозумілою з позицій сучасної екології, яка свідчить про те, що мільйони людей щорічно стають жервами забруднення довкілля, а особливо повітря та води. Попри те, руйнуючи природне довкілля та виснажуючи невідновлювальні ресурси планети окремі люди чи нації знищують спільну спадщину всього людства, загрожують суспільному миру, порушуть вимоги справедливості та крадуть майбутнє у прийдешніх поколінь.

Окремої уваги заслуговує звернення папи Івана Павла ІІ до Папської Академії Наук, від 12 березня 1999 року, в якому він, в контексті зростання екологічної загрози для суспільства та природи [див. там само, с. 78], закликає кожну людину до своєрідного “екологічного навернення”, що має, насамперед, виразитись у постійному особистому наверненні до Бога. У свою чергу це навернення до Бога вимагає ґрунтовної зміни на краще особистої поведінки до ближніх та до всієї природи [див. там само].

“Релігійного пошанування цілісності створіння” [6, № 2415] вимагає Катехизм Католицької Церкви, який розглядає питання екологічної відповідальності в контексті сьомої Заповіді Декалогу – “не вкради”! Таким чином, поведінка, яка шкодить довкіллю, живій та неживій природі, розцінюється як провина проти загального добра людства та образа Бога Творця [див. там само].

Компендіум соціальної доктрини Церкви, укладений на прохання Святішого Отця Івана Павла ІІ та виданий у 2004 році Папською радою “Справедливість та мир”, містить у собі систематичний огляд соціального вчення Церкви, в якому весь десятий розділ присвячений питанню охорони довкілля. Компендіум констатує, що турбота про природне довкілля є невід’ємною складовою частиною спільного та універсального обов’язку всього людства, а саме: обов’язку “поважати спільне благо” [7, № 466].

Відповідальність за довкілля розцінюється як невід’ємний елемент відповідальності за людину та за майбутні покоління, яким сучасники покликані передати незруйнований світ, прийнятий свого часу в спадщину від минулих поколінь [див. там само, № 467]. Всі блага землі, створені Богом як спільна спадщина всього людства, необхідно, згідно з соціальною доктриною Церкви, розподіляти у дусі справедливості та солідарності [див. там само, № 481].

Розв’язок екологічної проблеми соціальний Компендіум трактує як питання спільної відповідальності, яке можна вирішити тільки об’єднаними зусиллями всіх разом та кожного зокрема, відповідно до вимог принципу субсидіарності. Основоположну роль покликана відіграти держава, в першу чергу на основі відповідної соціально-екологічної політики та екологічно орієнтованої економіки, а також екологічного законодавства, яке має знайти своє відображення на міжнародному рівні [див. там само, № 469-470].

Рефлектуючи питання сучасного економічного розвитку соціальний Компендіум підкреслює важливість врахування відповідних екологічних аспектів: “У будь-якій економічній діяльності, де використовуються природні ресурси, потрібно приділяти належну увагу захисту довкілля і передбачати на це витрати” [там само, № 470]. Ефективне зменшення згубного впливу виробництва та споживання товарів на довкілля соціальний Компендіум вбачає у дружніх, до природи, іновативних технологіях та розвитку альтернативних джерел енергії [див. там само].

Вимога піклування про стан природного довкілля є теж предметом вчення папи Бенедикта XVI. Від самого початку свого понтифікату, в чисельних апостольських посланнях, проповідях, промовах та в своїй останній енцикліці „Caritas in veritate” (Любов у правді) папа присвячує особливу увагу екологічній проблематиці [див. 18]. Більше того, він визнає своїм автентичним обов’язком глави Церкви “... заохочувати і підтримувати всі зусилля, направлені на те, щоб захистити Боже створіння і передати майбутнім поколінням Землю, на якій вони могли б жити” [див. 14].

Висловлюючи занепокоєння сучасним станом планети, папа Бенедикт XVI, як і його попередник Іван Павло ІІ, пояснює катастрофічний стан довкілля, перш за все, внутрішнім станом окремої людини та якістю стосунку людства до Бога. Саме спротив Божій волі та гріховність людини лежать в основі різноманітних соціальних проблем і є фундаментальними причинами руйнування природного довкілля [див. 10, № 6].

В енцикліці „Caritas in veritate” Святіший Отець присвячує особливу увагу питанню екологічної відповідальності Церкви: „Церква має відповідальність за створіння і мусить дану відповідальність засвідчити на дії перед громадськістю” [9, № 51].  Однак, за вченням папи Бенедикта XVI, Церква зобов’язана „не тільки стояти на службі захисту спільної спадщини всіх людей – Божих дарів землі, води та повітря, але, передусім, вона покликана захищати людину від самознищення” [там само].  Понтифік констатує, що негативний вплив людства на навколишнє середовище досяг критичного рівня. “Глобальна зміна клімату, прогресуюче поширення пустель, зменшення та втрата продуктивності велетенських сільськогосподарських регіонів, забруднення рік і ґрунтових вод, втрата біологічного різноманіття, збільшення частоти та руйнівної сили природних катаклізмів і вирубка лісів у тропічних регіонах” [10, № 4] та багато інших екологічних загроз вимагають невідкладних об’єднаних зусиль всіх людей та державних інституцій, направлених на вирішення екологічної проблеми  [див. там само, № 4-11].

Екологічне завдання Церкви, за вченням папи Бенедикта XVI, полягає, насамперед, у відновленні первісного стосунку людини до Бога, формуванні християнської чесноти віри, глибокої духовності та високої моральності, тобто своєрідної “екології людини”, яка є запорукою “екології довкілля” [див. 9, № 51]. Натхненні вірою в Бога та усвідомлючи вагу релігійної відповідальності за Боже створіння – природу, християни покликані до мудрого та поміркованого використання природних ресурсів у своїй повсякденній життєдіяльності.

Одним із основоположних акцентів соціально-екологічного вчення папи Бенедикта XVI є звернення уваги на тісний взаємозв’язок між збереженням створіння і збереженням миру між народами. У посланні до Всесвітнього дня миру (1 січня 2010 року) "Якщо хочеш плекати мир – оберігай створіння" папа констатує, що руйнування довкілля та відсутність доступу до природних ресурсів веде до соціальних конфліктів [див. 10, № 4]. Відповідно, для того, щоб побудувати світ, в якому панує мир, кожна людина має усвідомити і здійснити обов’язок “захищати природу та навколишнє середовище” [там само, № 14].

З-поміж екологічно орієнтованих соціальних документів Церкви, на локальному рівні, слід позитивно відначити експертну оцінку сучасної екологічної кризи Комісією з суспільних питань Німецької Єпископської Конференції на тему: “Кліматичні зміни: центральний пункт глобальної, інтергенераційної та екологічної справедливості” [див. 12]. Вже у вступній частині документу Карл кардинал Леман, голова Німецької Єпископської Конференції, константує невідкладність вимоги: робити все необхідне для збереження кліматичної рівноваги та зменшення негативних наслідків кліматичних змін. Згідно з ним кожна людина, а особливо відповідальні у Церкві та державі, покликані зробити свій внесок у цій справі, зокрема виходячи з комплексного розуміння вимог справедливості і солідарності до жертв кліматичних змін та майбутніх поколінь [див. там само, с. 9].

В документі наводиться багато конкретних вимог, виконання яких є обов'язковим для збереження нашого спільного дому – планети Земля, довіреного людям на відповідальне управління Богом Творцем. На одне з перших місць ставиться необхідність екологічно орієнтованих політики та законодавства на рівні окремих держав та в міжнародному вимірі, а також всесторонньої екологічної освіти, яка б допомогла усвідомити відповідальність кожної людини за стан довкілля і надала знання щодо конкретних можливостей та механізмів збереження довкілля у повсякденному житті [див. там само, с. 46-50]. Стратегічне завдання Церкви, у справі збереження природи, німецькі єпископи вбачають суттєво в тому, щоб дати практичне свідчення на основі стартування конкретних екологічних проектів (напр. по енергозбереженню чи застосуванню альтернативних джерел енергії), які б стали викликом та добрим прикладом для держави та суспільства [див. там само, с. 61]. Однак, найбільш важливим “екологічним” завданням Церкви залишається душпастирська діяльність направлена на формування свідомості того, що відповідальна поведінка, стосовно природного довкілля, є свідченням віри християн у Бога Творця [див. там само, с. 64].

Не оминають тему екологічної відповідальності і соціально зорієнтовані документи єрархії Української Греко-Католицької Церкви. Так наприклад, у “Зверненні єпископів УГКЦ до вірних та людей доброї волі про завдання християнства в сучасному суспільстві” турбота про довкілля визначається як “одна з найбільш шляхетних ділянок служіння” [5, с. 161]. “Суспільний дороговказ віруючого”, який по-суті закладає підвалини сучасної соціальної доктрини УГКЦ і визначає її ставлення до найбільш насущних проблем сьогодення, дефінує як одну із заповідей “суспільного декалогу” – вимогу “шанувати природні багатства Землі як Божий дар і розсудливо ними користуватися” [8, с. 261-262]. Моральна катехиза “Життя у Христі”, яка розкриває вчення Церкви з окремих питань моралі, що їх висуває сучасне суспільство, в розділі: “Відповідальність за Боже створіння” подає біблійно-богословські та етичні основи екологічного обов’язку і вказує його пріоритетні напрями здійснення в житті кожної людини, суспільства в цілому, а також життєдіяльності держави та Церкви [див. 4, № 359-375]. Формування відповідальності людини за Боже створіння – природу трактується “як одне з основних завдань Церкви на початку XXI століття” [там само, № 374]. Моральна катехиза навчає, що одним із найбільш ефективних механізмів формування високої екологічної культури є добрий приклад, який спонукає до наслідування. В цьому сенсі, здійснючи проекти, направлені на практичне збереження природного довкілля, Церква засвідчує власну віру в Бога Творця і Спасителя світу і мотивує до відповідної поведінки своїх вірних [див. там само, № 375].

Підсумовуючи все сказане вище можемо констатувати, що хоча на сьогодні ще відсутня довгоочікувана екологічна енцикліка, однак тематика екологічної відповідальності “зеленою ниткою” пронизує соціальну доктрину католицької Церкви останніх десятиліть. Екологічна вимога трактується як невід’ємна складова турботи Церкви про людину та її спасіння, а поняття екологічного обов’язку мирян – як невід’ємна складова свідчення їх християнської віри. Ключем до вирішення соціально-екологічних проблем, згідно з СДКЦ, є внутрішнє оновлення людини та її життя у відповідності до Божого Закону, що проявляється у відповідальній поведінці стосовно інших людей та всього створеного Богом світу – природи. Суттєва частина цієї відповідальності має реалізуватися вже на рівні якісного особистого стилю життя, за мудрого використання технічних засобів, поміркованого та економного використання природних ресурсів та енергії й уникання зайвих відходів та сміття, які забруднюють довкілля в нашому побуті та домогосподарюванні, на роботі чи при проведенні дозвілля.

 

Література

1. Добровольський В. Екологічні знання. – Харків: Професіонал, 2005. – 299 с.

2. Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі “Радість і надія” // Документи ІІ Ватиканського собору: конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – 753 с.

3. Екологічне вчення Церкви: папа Іван Павло ІІ на тему створіння та екології // ред. В. Шеремети. – Івано-Франківськ: Видавництво ІФТА, 2006. – 100 с.

4. Життя у Христі: Моральна катехиза // Комісія у справах катехизації при Патріаршій Курії. – Львів: Видавництво УКУ, 2004. – 179 с.

5. Звернення єпископів УГКЦ до вірних та людей доброї волі про завдання християнства в сучасному суспільстві // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) // Джерела християнського суспільного вчення та служіння Т. 1. // заг. ред. Л. Коваленко. – Львів: Видавництво УКУ, 2008. – ххviii + 711с. – с. 154-162.

6. Катехизм Католицької Церкви // Синод Української Греко-Католицької Церкви. – Жовква: Місіонер, 2002. – 772 с.

7. Компендіум соціальної доктрини // Папська рада “Справедливість і мир”. – Київ: Кайрос, 2008. – 549 с.

8. Постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у м. Києві у днях 7-12 липня 2002 року // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) // Джерела християнського суспільного вчення та служіння Т. 1. // заг. ред. Л. Коваленко. – Львів: Видавництво УКУ, 2008. – ххviii + 711с. – с. 261-262.

9. Benedikt XVI. Caritas in Veritate [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/encyclicals/documents/hf_ben-xvi_enc_20090629_caritas-in-veritate_ge.html

10. Benedikt XVI. Willst du den Frieden f?rdern, so bewahre die Sch?pfung // Botschaft seiner Heiligkeit zu Feier des Weltfriedentages 1. Januar 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/messages/peace/documents/hf_ben-xvi_mes_20091208_xliii-world-day-peace_ge.html

11. De Iustitia in Mundo [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.iupax.at/index.php/aktuell/termine/5-fremdepublikationen/120-1971-weltbischofssynode-de-iustitia-in-mundo.html

12. Die deutschen Bisch?fe. Der Klimawandel: Brennpunkt globaler, intergenerationeller und ?kologischer Gerechtigkeit // Bericht im Auftrag der Kommission f?r gesellschaftliche und soziale Fragen und der Kommission Weltkirche. – Bonn, 2006. – 70 S.

13. Drob?k T. Kirchliche Dokumente ?ber ?kologie und Sch?pfung [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.etf.cuni.cz/~comenius/Nemecky/sbornik/dokumente-schopfung.html

14. Gemeinsame Erkl?rung von Papst Benedikt XVI. und Patriarch Bartholomaios I.

Phanar, 30. November 2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/speeches/2006/november/documents/hf_ben-xvi_spe_20061130_dichiarazione-comune_ge.html

15. Kerber W. Katholische Soziallehre // Lexikon der christlichen Moral: Bd. 1. –  Freiburg-Basel-Wien: Herder, 2003. – 1032 S.

16. Munoz F.S. Die Position des Heiligen Stuhls gegen?ber der Umweltpolitik // Documentation of the Council of the european bishops’ conferences six consultations for the environmental appointees. – CCEE, 2006. – S. 529-534.

17. Octogesima adveniens // Apostolic Letter of Pope Paul VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.vatican.va/holy_father/paul_vi/apost_letters/documents/hf_p-vi_apl_19710514_octogesima-adveniens_en.html

18. Umwelt und Natur // Sammlung von Aussagen des Papstes Benedikt XVI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.papstbenediktxvi.ch/?m=15&s=8

 

Д-р Володимир Шеремета, професор Івано-Франківської Теологічної академії, керівник Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології