Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви

Розділ XIII. Церква та проблеми екології

XIII. 1. Православна Церква, усвідомлюючи свою відповідальність за долю світу, глибоко занепокоєна проблемами, породженими сучасною цивілізацією. Важливе місце серед них займають екологічні проблеми. Сьогодні вигляд Землі зазнає змін у планетарних масштабах. Уражені надра, ґрунт, вода, повітря, тваринний та рослинний світ. Навколишня природа практично повністю залучена до життєзабезпечення людини, яка вже не задовольняється різноманітністю її дарів, але невпинно експлуатує цілі екосистеми. Діяльність людини, що досягла масштабів, порівнянних з біосферними процесами, постійно зростає завдяки прискоренню темпів розвитку науки й техніки. Повсюдне забруднення природного середовища промисловими відходами, неправильна агротехніка, винищення лісів і земельного покриву спричинюються до пригнічення біологічної активності, до неминучого скорочення генетичної багатоманітності життя. Виснажуються невідновні мінеральні ресурси надр, зменшуються запаси чистої води. З'являється багато шкідливих речовин, які не включаються в природний кругообіг й накопичуються в біосфері. Екологічна рівновага порушена; людина поставлена перед фактом виникнення непоправних згубних процесів у природі, включаючи виснаження її природних відтворних сил.

Усе це відбувається на тлі небаченого й невиправданого зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де прагнення до багатства й розкоші зробилося нормою життя. Таке становище створює перешкоди до справедливого розподілу природних ресурсів, що є загальнолюдським надбанням. Наслідки екологічної кризи виявилися болісними не тільки для природи, а й для людини, яка перебуває з нею в органічній єдності. У результаті Земля опинилася на порозі глобальної екологічної катастрофи.

XIII. 2. Відносини між людиною та навколишньою природою були порушені ще за доісторичних часів, причиною чого було гріхопадіння людини та її відчуженість від Бога. Гріх, який зародився в душі людини, згубно вплинув не тільки на її саму, а й на весь навколишній світ. «Створіння, – пише апостол Павло, – підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, – у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що всі істоти сукупно стогнуть і мучаться донині» (Рим. 8, 20-22). У природі, як у дзеркалі, відбився перший людський злочин. Насіння гріха, зійшовши в людському серці, породило, як свідчить Святе Письмо, «тернину й осот» (Бут. З, 18) на землі. Зробилася неможливою цілковита органічна єдність людини й навколишнього світу, яка існувала до гріхопадіння (Бут. 2, 19-20). У своїх відносинах з природою, що набули споживацького характеру, люди почали дедалі частіше керуватися егоїстичними мотивами. Вони почали забувати, що єдиним Владикою Всесвіту є Бог (Пс. 23, 1), Котрому належить «небо і... земля і все, що на ній» (Втор. 10, 14), тоді як людина, за висловом Іоанна Златоуста, є лише «домоправитель», якому ввірено багатство долішнього світу. Це багатство – «повітря, сонце, воду, землю, небо, море, світло, зірки», як зазначає той самий святий, Бог «розділив між усіма порівну, ніби між братами». «Панування» над природою та «володіння» землею (Бут. 1, 28), до яких людина покликана за Божим задумом, не означає вседозволеності. Вони лише свідчать, що людина є носієм образу небесного Домовладики і тому повинна, на думку святителя Григорія Нісського, показати своє царське достоїнство не в пануванні та насильстві над навколишнім світом, а в «обробленні» й «зберіганні» (Бут. 2, 15) величного царства природи, за яке вона відповідає перед Богом.

XIII. 3. Екологічна криза змушує переглянути наші відносини з навколишнім світом. Сьогодні дедалі більше критикується концепція панування людини над природою та споживацький принцип у взаємозв'язках з нею. Усвідомлення того, що сучасне суспільство платить за блага цивілізації надто дорогу ціну, викликає протидію господарському егоїзму. З цією метою виявляються види діяльності, що завдають шкоди природному середовищу, розробляється система його захисту, переглядаються методи господарювання, робляться спроби створення ресурсозберігаючих технологій та безвідходних виробництв, які б одночасно могли «вбудуватися» в природний кругообіг. Починає розвиватися екологічна етика. Громадські кола, які керуються нею, виступають проти споживацького способу життя, вимагають збільшити моральну та юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну природі, пропонують ввести екологічну освіту й виховання, закликають об'єднати зусилля для захисту навколишнього середовища на базі широкої міжнародної взаємодії.

XIII. 4. Православна Церква належним чином оцінює діяльність, спрямовану на подолання екологічної кризи, й закликає до активного співробітництва в громадських акціях на захист створіння Божого. Водночас вона відзначає, що зусилля такого роду будуть більш плідними, якщо засади, на яких будуються відносини людини з природою, матимуть не тільки гуманістичний, а й християнський характер. Одним з головних принципів, на яких засновується позиція Церкви в питаннях екології, є принцип єдності й цілісності створеного Богом світу. Православ'я не розглядає навколишню природу відокремлено, як замкнену структуру. Рослинний, тваринний та людський світи взаємопов'язані. З християнського погляду, природа – це не вмістище ресурсів, призначених для егоїстичного й безвідповідального споживання, але дім, де людина є не господарем, а домоправителем, а також храм, де людина – священик, який служить, втім, не природі, а єдиному Творцю. В основі розуміння природи як храму лежить ідея теоцентризму: Бог, Котрий дає «усьому життя і дихання і все» (Діян. 17, 25) є Джерелом буття. Тому саме життя в різноманітних його проявах має священний характер як Божий дар, зневажання якого є викликом не тільки божественному створінню, а й Самому Господу.

XIII. 5. Екологічні проблеми мають по суті антропологічний характер, оскільки породжені людиною, а не природою. Тому відповіді на численні запитання, поставлені кризою навколишнього середовища, містяться в людській душі, а не в сферах економіки, біології, технології чи політики. Природа справді преображається або гине не сама по собі, але під дією людини. Її духовний стан має вирішальне значення, бо позначається на навколишньому середовищі як при зовнішній дії на нього, так і за відсутності такої дії. Церковна історія знає безліч прикладів, коли любов християнських подвижників до природи, їхня молитва за навколишній світ, їхнє співчуття до створіння найблаготворнішим чином позначалися на живих істотах.

Взаємозв'язок антропології та екології з особливою очевидністю відкривається в наші дні, коли світ переживає водночас дві кризи: духовну та екологічну. У сучасному суспільстві людина іноді втрачає усвідомлення життя як дару Божого, а подекуди й самий смисл буття, якщо воно зводиться лише до фізичного існування. Навколишня природа за такого ставлення до життя вже не сприймається як дім, а тим паче як храм, а робиться лише «середовищем перебування». Особа, яка духовно деградує, приводить до деградації і природу, бо нездатна преображати світ. Засліпленому гріхом людству не допомагають навіть колосальні технічні можливості – за байдужості до смислу, таємниці, дивовижності життя вони не приносять справжньої користі, а нерідко завдають шкоди. У людини, діяльність якої духовно не орієнтована, технічна могутність, як правило, породжує утопічні сподівання на безмежні можливості людського розуму та на силу прогресу.

Цілковите подолання екологічної кризи за умов кризи духовної неможливе. Це твердження зовсім не означає, що Церква закликає згорнути природоохоронну діяльність. Проте вона пов'язує сподівання на позитивну зміну взаємозв'язків людини й природи з прагненням суспільства до духовного відродження. Антропогенна основа екологічних проблем свідчить, що ми змінюємо навколишній світ відповідно до свого внутрішнього світу, а тому перетворення природи має починатися з Преображення душі. На думку преподобного Максима Сповідника, людина може перетворити на рай всю землю тільки тоді, коли вона матиме рай сама в собі.

Джерело: УПЦ