Весна. Вечір. Птахи співають вечірніх пісень, люди вечеряють, місяць срібним світлом освітлює стежину в лісі.

- Мамо, про що шепоче ліс? – запитала шестилітня Михайлинка перед сном.

- Мабуть, про те, як пройшов день. Лягай спатки і нехай тобі присниться те, про що шепоче ліс.

Мама вийшла із кімнати, вимкнувши нічник, а Михайлинка все роздумувала, про що шепоче ліс. Непомітно і заснула.

І сниться їй, що вона перетворилася у красивого птаха, який далеко бачить, далеко чує та гарно співає, а за розміром – малий, як горобчик. А щоб перетворитися далі на людину, вона має висмикнути із себе золоту пір’їнку, що сховалася коло лапки. А на іншій лапці є дві срібні пір’їнки – вони для того, щоб робити добро.

І ось вилетіла вона зі свого теплого ліжка і помандрувала в ліс.

Бачить, що стомлені дерева, а саме: каштани, берези, клени – посідали навколо вогнища і радяться між собою.

- Доброго вечора, мої любі дерева! Чому ви такі зажурені? Що трапилося? – пташка чемно присіла коло дерев.

- Люба пташечко, зажурилися ми через дії людини.

- А що людина не так робить?

- Вона нас нищить.  Ось, поглянь, які рани залишилися на моєму стовбурі від того, що з мене точили сік, – сказала береза.

- А з мене обдерли цвіт, – сказав каштан.

- Але найголовніше зло, яке чинить людина – це залишає сміття. Ось злети високо в небо і поглянь, як брудно за тим пагорбом. Через це сміття ми не маємо чим дихати, не маємо що пити. Джерельна вода дуже забруднена, – сказав клен.

- Я вам трішки допоможу. У мене є срібна пір’їнка.  Ось, тримайте її. Сміття вона не прибере, але ваші рани вилікує, – сказала пташка.

- Дякуємо тобі, пташечко! –  вигукнули  дерева.

Пташечка вклонилася деревам і полетіла далі. Зробивши три помахи крилами, вона опинилася у сосновому лісі.

- Доброго вечора, любі сосни-сестрички! Чому ви такі зажурені?

- Все через людину.

- А що зробила людина?

- Ми не маємо чим дихати. Вона постійно спалює сміття. Через неї і маленькі тваринки страждають. Хтось у вогні загинув, а комусь пощастило більше і  він залишився живим, втративши тільки житло.

- Не думала я, що такі звичні для людини справи завдають такої великої шкоди вам.

- Це справді так. Але людина робить і добрі справи. Глянь, там люди посадили молоді сосонки, а ось там – зробили годівнички взимку для пташат.

- Ви праві. Людина робить і погані речі, і добрі. Треба її навчати, як чинити правильно. Ось, візьміть від мене скромний подарунок – срібну пір’їнку. Коли вам не буде чим дихати, підкиньте її у повітря і вона розжене густий дим.

- Щиро дякуємо, пташечко! Прощавай!

І полетіла пташечка додому, бо вже світало. Висмикнула із лапки золоту пір’їнку і знову стала людиною.

Настав ранок. Сонечко зігрівало своїми золотими промінчиками все навколо.

Стук-стук.

- Донечко, до тебе можна?

- Так, матусю, заходь.

- Чому ти так рано встала?

- Тому, що я знаю, про що шепоче ліс. І чекаю з нетерпінням, щоб Тобі розповісти.

- Розповідай, уважно слухаю.

- Ліс шепоче про те, що йому людина завдає болю. Вона неправильно точить сік із берези, ламає гілки та нищить цвіт каштанів, спалює листя, залишає сміття, вбиває тваринок, руйнує їхнє житло, забруднює джерела.  Від цього ліс дуже страждає.

- Невже ліс не має, за що подякувати людині?

- Ні, людина все-таки піклується про ліс: саджає нові дерева, робить годівниці, взимку приносить їжу тваринам.

- Думаю, татко не заперечуватиме, якщо ми на цих вихідних поїдемо до лісу і трішки поприбираємо сміття.

- Ні, не заперечую,  - відповів тато. І не просто поприбираємо, а ще й посортуємо папір до паперу, скло до скла, пластик до пластику.

- У мене найкращі батьки! – вигукнула Михайлинка.

Фото: Осінній ліс