Хочеться справжнього зимового свята

Що є найважливішим, коли хочеться створити для себе свято? Напевне, якщо скажу настрій, то зі мною багато хто погодиться. Цікаво, а що таке настрій і для чого він? Відповідь на це питання може дати кожний сам для себе. Та в більшості випадків відповідь зводитися до думки, що настрій це сума емоцій, які виникають відповідно до людей з якими відпочиваєш, святкового столу і шоу, яке буде на цьому святі. Можете зі мною не погодитися, але мені здається, що вже немає таких шоу, які б могли когось здивувати. Так, вони викликають емоції, які ”стимулюють” нас робити якісь вчинки, деколи такі, що з плином часу стидно розказати про них.

Складається враження, що багато-хто шукає саме такого відпочинку, але приходить час, коли хочеться чогось доброго, такого, як в дитинстві, коли тебе обіймали мамині теплі руки, які здавалися настільки «великими», що відчував себе в безпеці, через яку не пройде нічого поганого, і ніщо не зможе тебе скривдити.

Таке свято дійсно відбулося в житті одного мого знайомого. Під час різдвяних свят він поїхав з друзями до Карпат. В день приїзду вирішили приготувати святкову вечерю. Все було приготовано і готувалися сісти за стіл, який поставили недалеко в лісі. Та один з «туристів», взявши своїх дітей, почав збирати сміття на лісовій галявині. Ніхто не звернув особливої уваги, але мого товариша, якось внутрішньо, вразила вся ця ситуація, хоча завжди займав позицію: те що роблять інші, не заважаючи його «особистому простору», його не стосується. Спільні товариші розповіли, що Павло (як звали «дивака») завжди так поводиться; в нього, як говориться, є «пунктик» відносно ставлення до природи.

Сталося так, що і мій товариш також приїхав зі своїми дітьми. Ситуація зрозуміла, діти гралися, їхні матері між собою знайшли певні теми, сіли разом, от і товариш потрапив сидіти разом з Павлом. Розмовляли, як завжди ні про що, але після вечері, коли догоряло багаття (ніч тоді видалася дуже місячна, в горах так є, то ясно, що можна голки збирати, то темно, що не видно нічого навколо себе). Раптом, Павло задумливо запитав: «Хіба це все не є подарунком, ще й дуже красивим?!». Ця фраза була настільки несподіваною, що приятель не знав, що відповісти. Та й чи потрібно було щось говорити? Він зловив себе на тому, що вже давно не сприймає природну красу як величний дар. Згадав, як розбивав палатку подалі від «доріг», там, де природа здавалася «незайманою» людьми і де можна було залишитися з собою на одинці. Створіння ніколи не заважало його самоті, бо ж воно доповнює людину, а людина його; забуті відчуття знову зринули в душі.  Через Павла, який «пригадав» все це, і навіть більше – він насправді привів його в те місце; яке хоча було біля «доріг», але водночас нове й чисте! І в цей момент стало радісно і сумно. Радість була за природу, яка, очистившись, світилась в місячній посмішці, якою ніби дякувала за різдвяний подарунок-чистоти, а сум народжувався через питання: «Чому не я зробив цей подарунок?»

Тепер мій товариш, на різдвяні свята, разом із сім’єю Павла постійно їздить до Карпат. З його розповідей про їхній спільний відпочинок відчувається, що там присутня атмосфера чогось доброго, безпечного і спокійного. ВОНИ НАСПРАВДІ ВІДПОЧИВАЮТЬ, і знаєте, напевно цього разу і я поїду з ними. ПРАВДА! ХОЧЕТЬСЯ ЧОГОСЬ ДОБРОГО, НІЖНОГО І БЕЗПЕЧНОГО. ОСОБЛИВО, СЕРЕД ЗИМИ…

Прокоментуйте: